Вже 63 роки пройшло з того дня, як наше село визволили від фашистських загарбників. Для тих, хто пережив воєнне лихоліття, це наче недавно було: здригалася і стогнала земля, а небо клекотіло…
І начебто вже давно залікували рани війни, але назавжди вони не зникають. А хіба можуть вони зникнути для тих, хто втратив рідних?
На романівських пагорбах є клаптик землі, обкопаний ровом і обсаджений деревами. Там похоронені замучені холодом і голодом євреї з Чернівців. В яких муках вони жили – бачили лише одиниці, бо ходити туди було ризиковано. Місце недалеко від лісу, а румуни полювали за партизанами. Але пастухи підбиралися до свинарників. Те, що вони там бачили, важко описати словами. Худі, змучені люди в одязі, який перетворився на дрантя, лежали в соломі. Приміщення не опалювалися. Котрі були здоровші – ходили за кілька кілометрів в Кидрасівку і Романівку. Селяни підтримували їх хто чим міг: давали хліба, хоч він і був із кукурудзи, картоплі. Дехто з тих людей вмів шити, плести чи в'язати – працював на селі, інколи й заночовував. Так і вижили одиниці. Більшість же в страшних муках померли. Їх поховано на тому пагорбку святої землі. То і є рана війни, яка ніяк не загоїться.
Василь ДЕРКАЧ,
громадський кореспондент,
с. Кидрасівка.