Осіївка – село особливе. Розкидане по урочищах і обнесене лісом, воно ще в часи фашистської навали стало центром партизанського руху на Бершадщині, а місцеві партизанські землянки були для багатьох сільських хлопчаків справжньою школою мужності і відваги. Можливо тому чимало з них обрали професію захисника Вітчизни, гідно виконували й понині виконують свій обов'язок під час строкової служби в армії, а найсвятіше місце тут – величний меморіал Слави загиблим трьомстам односельчанам в роки боротьби з фашистами.
Не обійшла Осіївку і афганська війна. І хоч нині доведено безглуздість відправки на бойню наших безвусих юнаків, все ж не їх вина в тому, що довелося їм стати заручниками широкомасштабних ідеологічних експериментів радянського керівництва. Як би там не було, а осіївчани, як і їх ровесники, всі афганські випробування витримали гідно.
У невеличкій кімнатці Осіївської школи оформлено музей воїнів-афганців. 18 їх дивляться з фотографій стенду з локанічною назвою "Час вибрав нас". А троє – Олег Недзеленко, Михайло Хмарук та Михайло Ільченко, які повернулися додому з цієї війни в цинкових трунах, зображені кожен на величних картинах у військовій формі.
– Село наше з афганським відлунням, – розповідає сільський голова Віктор Соколюк. – Бо такої кількості односельців, які служили в Афганістані, мабуть немає ніде. За нашими підрахунками, більше 30 осіївчан воювали в цій далекій азіатській країні як солдатами, так і офіцерами.
– Це якийсь злий рок над Осіївкою, – продовжує розмову директор школи Олексій Петрук. – Адже бувало, що по 5 хлопців з одного класу попадали служити в Афганістан. Це, зокрема, випускники 1982 року Валентин Боговін, який нині працює у вінницькій міліції, Віктор Шередько – охоронець одного з столичних агентств, Олександр Склярук – наш механізатор, Сергій Бойчук, який працює нині водієм у П'ятківці, та Михайло Ільченко, який загинув у афганському пеклі.
В музеї знаходяться фотографії всіх осіївських афганців, а також їх особисті речі, документи, листи. Все це не можна спокійно сприймати, усвідомлюючи, що коли б не та війна, по-іншому могли б скластися їх долі.
Олег Недзеленко – гордість села і школи. Він ніс олімпійський вогонь в числі кращих спортсменів Вінниччини у 80-му, коли навчався у технікумі залізничного транспорту. Олег першим з осіївчан попав до Афганістану і в листі до рідних писав: "Я не можу на щось скаржитись. Я не маю на це права. Ти знаєш, мамо, що зі мною завжди в дорозі моя улюблена книга І.Х. Баграмяна "Так починалась війна". Чимало листів він написав до рідної школи, учням, де розповідав про нелегку службу розвідника, котрому завжди потрібні сміливість, загартованість, витривалість та військова майстерність. Однак, навіть володіння цими якостями не вберегли Олега від смерті – в одному з боїв вже через чотири місяці він загинув. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Таким же орденом і теж посмертно нагороджений Михайло Хмарук, який загинув у бою незадовго до демобілізації. В останньому своєму 88-му листі до рідних він на закінчення так і написав: "До наказу зосталося 23 дні".
Смертельно поранений Михайло Ільченко помер на руках у свого однокласника Валіка Боговіна, і хоронили його вдома, також орденоносцем, саме на 40-й день після смерті Хмарука. Можна уявити ситуацію в селі в цей період.
Хто батькам поверне синів? Винних немає.
Читаю лист з Афганістану, адресований учням рідної школи, Сергія Книша. В ньому є такі рядки: "... товариші, які несуть зі мною службу, молодці. Інколи дивуєшся, де береться в цих безвусих юнаків стільки сміливості і відваги. Тут, як ніде, розвинуте таке почуття як колективізм. Адже всі 24 години живеш в одній сім'ї..."
Роки, як і води Південного Бугу, стрімко пробігають повз рідні береги. Розлетілися по усіх-усюдах осіївчани-афганці. Військовими стали Сергій Книш, Василь Олексієнко, Валерій Плахотнюк, Валерій Щерба. Немало серед них і працівників міліції, спеціалістів народного господарства, бізнесменів. Хіба всіх перелічиш! Дехто, на жаль, вже пішов передчасно з життя в наші дні – страждале серце не витримує, як це сталося у Валерія Бучока. Та все ж не забувають ніколи про суворі воєнні випробування, які об'єднали їх ще молодими.
В школі добре пам'ятають, як позаторішнього літа до учнів завітав їх односелець, а нині заступник начальника фінансово-економічної служби міжнародного військового співробітництва Міністерства оборони Російської Федерації полковник Сергій Миколайович Книш, який привіз підписану головою Спілки воїнів-афганців Росії Русланом Аушевим пам'ятну медаль, присвячену 15-річчю виведення радянських військ з Афганістану, і вручив її своєму побратиму-односельчанину Валерію Івановичу Плахотнюку.
Афганістан – це вже історія. А історію потрібно не тільки знати, але й робити з неї висновки, особливо тоді, коли вони трагічні, замішані на материнських сльозах, мужності та відвазі, вірності своєму обов'язку самих воїнів-афганців – живих та загиблих.
Тепер знову зберуться вони, щоб пом'янути своїх товаришів, ті страшні воєнні роки, необхідність яких так важко збагнути їх нинішнім ровесникам.
Павло БАЙДАЛЮК,
с. Осіївка.