"На восьмидесятому році пішов із життя дорогий батько, щирий дідусь, порадник і захисник Іван Петрович Швець.
Якщо сказати, що він багато зробив для села, району, держави, людей, сім'ї, то це означало б нічого не сказати. Рядок за рядком дрібненьким почерком залишилася недописаною вісімдесята сторінка.
А писати є про що. Бо народився у бідній селянській сім'ї, дитинство – холодне, голодне, босоноге. Із його записок: "... все моє життя було важким. У 1933-му мене витягли з ями, кинули на воза і напівмертвого повезли на цвинтар. Чудом вижив".
А потім – війна, розруха, відбудова. Все пройшло через серце і душу. Участь у ній ознаменована більше як півтора десятками нагород – орденів, медалей. Іван Петрович був завжди на боці закону і справедливості. Можливо, саме його, нехай навіть макова частинка участі у тій війні, увінчала Перемогу.
Майже два десятки років працював сільським головою у Чернятці. Вже у зрілому віці здобув вищу юридичну освіту, став юрисконсультом.
Всіляких робіт звідали і його вмілі руки. Наприклад, збудував хату із лампачів, які сам же і зробив. Весною почав будувати, а на осінь вже увійшли в неї. Далі підростала донька, яку треба вчити. Дочекалися онуків, допомагали ростити. Залишалося жити і радіти, та важке горе в труні пропливло через хату. Залишився вдівцем. Людина з добрим серцем навіть ворогові не зичить самотності. Він же прожив сам сімнадцять років.
Діти приїжджали з Гайворона, онуки з Києва. Проводжав старенький, а потім складав худенькі руки козирочком, вдивлявся у далечінь і знову чекав. Не хотів залишати те гніздечко, що зліпив своїми руками. Щоб не зруйнували нелюди. Бо не нажив ні маєтків, не мав великих статків. Хотів зберегти дітям, що є. Але якраз 6 грудня, у День Збройних Сил, обірвалася ниточка життя у Людини з великої букви.
Іван Петрович все вмів і все міг. Він вижив у 1933-му, переміг у 1945-му, а смерть скосила його раптово. Не стало ветерана, доброї людини, хорошого батька, щирого дідуся.
Провести в останній путь прийшли багато односельчан, приїхали знайомі і рідні із сусідніх сіл та областей. Проте дуже скоро "заіржавіла", видно, пам'ять у керівників сільської ради і господарства, які не вважали за необхідне провести в останню путь ветерана із Хмарівки.
Невже він не заслужив у них години часу і добрих слів? Невже збідніло б господарство, якби дали хоча б машину безкоштовно? Це не його ви не поважаєте і не його рідних. Ви зневажили себе. Так, так, вельмишановний сільський голово...
Від вас, як від генератора, повинні крутитися кожний гвинтик, кожна шайбочка. А ви навіть не подумали, що у тому мальовничому куточку, де жив ветеран, могло не бу-ти навіть людей, які винесли тіло...
Рідні і близькі дуже вдячні сусідам, які підтримали морально, допомогли матеріально, фізично.
У всього є початок і кінець. Так судилося: народжуватися, жити і йти у небуття. Відхід за межу вічності Івана Петровича у День Збройних Сил теж, мабуть, говорить про його велич.
Спи спокійно, шановний і дорогий, рідний Іване Петровичу! Хай земля буде легким пухом, а пам'ять про тебе вічною".
® ® ®
Цього листа надіслала, нам із Гайворона Галина НовІцька. Далі був підпис: вічно сумуючі рідні і близькі.
Перед тим, як готувати його до газети, відбулася розмова і з чернятським сільським головою С.О. Олексієм. – На місці рідних,– збуджено відреагував він, – я б не менше образився. Бо знав і поважав Івана Петровича. Мені завжди було цікаво з ним спілкуватися.
Коли хтось у нас помирає, ми завжди йдемо, щоб провести в останню дорогу. На жаль, про смерть Івана Петровича, через відрядження, дізнався лише після того, як його поховали. І тепер навіть не знаю, як можна виправити таку помилку.
Наскільки щирими є слова сільського голови, і в Чернятці, і в Хмарівці люди визначать безпомилково. Бо у селі нічого не сховаєш. Тим більше, прикладів його співучасті, співпереживання у надто складні життєві моменти довго шукати не довелося. Коли, наприклад, нещодавно за селом мертвою знайшли людину і упізнали, що вона не чужа, а із Хмарівки, і що у неї нічого немає, Станіслав Олексійович все зробив, щоб тільки поховали по-людськи.
Не менше аргументів, що у селах пам'ятають про ветеранів, можна навести, коли вже мова зайшла і про керівника місцевого підприємства П.Г. Лавренюка. Далеко не одну, наприклад, тисячу гривень виділено господарством, щоб газифікувати житлові будинки у тій же Хмарівці. Допомога надається і на похорони, якщо по неї звертаються. Тож невже навмисне ось так обійшлися у даному випадку?
Але не можуть не виникнути й інші запитання. Нехай про смерть ветерана не знав ні сільський голова, ні керівник господарства, то невже, крім них, ні у Чернятці, ні у Хмарівці більше нікого немає? Швидше всього, що коїться тут щось не зовсім те, і душі у багатьох і справді, як йдеться у листі, "заіржавіли". Адже на похорон з'їхалися з інших сіл і областей. Тільки ніхто з активу у Чернятці не чув про смерть ветерана.
Можливо, варто хоча б якось вибачитися перед ріднею покійного?
Павло КУШПЕЛА,
кореспондент газети.