Одна з найстрашніших сторінок українського народу – голодомор 1932-1933 і 1946-1947 років. Ця трагедія не обминула і моє село. До 1932-го у нас проживало більше чотирьох тисяч населення, з голоду загинула третина.
Впродовж останніх років я збирав і вивчав свідчення старших за мене односельчан, які пережили те лихоліття. Тоді вони були десяти-двадцятилітніми. Серед свідків 99-річна Ганна Токарчук, 87-річний Василь Синявський, 90-річна Софія Дворчук, 84-річний Андрій Бойко, 86-річний Пилип Кушнір, 82-річна Ганна Чорновол, 88-річний Іван Гончар, 92-річний Григір Синявський. Побував я у їх оселях. Боляче робилося, коли слухав цих добрих, щирих, спрацьованих людей. Не можна було не дивуватися, як вони пережили колективізацію, голод, перетерпіли лихоліття війни і важкий післявоєнний час. З яким болем розповідали вони про тих, хто відійшов тоді в інший світ.
Не так вже і багато залишилося свідків тих часів, і з кожним роком, кожним днем їх меншає. А на початок голодомору кожна селянська сім'я у нашому селі складалася з 5-10 осіб.
Ось що розповіла 99-річна Ганна Токарчук: "В село прибув уповноважений з району у справах хлібозаготівель, створили комісію з місцевих активістів. Ходили по селянських обійстях, "озброєні" металевими списами, і забирали останні крихти збіжжя. У нас витрусили навіть висівки. Мама упала перед ними на коліна: "Змилуйтеся, залишіть хоч дітям". Шестирічна дитина взяла глечик з кукурудзяною крупою – видерли з рук і теж забрали".
А ось що розповів 84-річний Андрій Бойко: "Малим я випасав корову за селом. Недалеко від тих сумних могил. Тоді вперше почув від діда Петра, який також пас, про голод. Він розповідав про це багато, але застерігав, щоб нікому не казати, бо – тюрма.
Активісти, коли нічого не знаходили, від злості, особливо серед зими, розвалювали димарі, стіни, били вікна, забирали і трощили жорна, щоб селяни не могли змолоти зерно. Люди їли гнилу картоплю, яку знаходили на полях, листя. У селі зникали коти і собаки..."
Були випадки і людоїдства. Про це розповідала 82-річна Ганна Довгопол. Перелякані батьки не випускали дітей з хат. Коли розпочався голод, ті ще ходили в школу. Але через недоїдання часто не вистачало вже сил, щоб повернутися додому. Чимало матерів не витримували отих мук дітей і божеволіли.
Довгим, надто довгим був шлях до пізнання, осмислення і каяття. Влада всіляко замовчувала і приховувала злочини сталінщини. Та і нині знаходяться політики, які заявляють, що, мовляв, нічого такого не було. А як і було, то не в таких масштабах. Та Бог їм суддя.
Нам же, тим, хто хоче знати і знає справжню історію Вітчизни, хто не бажає забути про минуле хоча б для того, щоб не допустити його повторення, слід шанувати і берегти пам'ять про невинно убієнних. Нести тяжку правду тим, хто з різних причин ще не долучився до неї розумом і серцем. І виховувати нащадків у повазі до цієї пам'яті, у любові до рідного багатостраждального народу.
Трагедія мого села – лише частина драми, яку пережила Україна. Це її вічний біль.
Мойсей ПОХИЛА,
громадський кореспондент.
с. П'ятківка.