Про жахливі дні 1932-33 років нам нагадують лише страшні статистичні дані на пожовклих папірцях і спогади вже зовсім стареньких очевидців. Їх залишилося мало, та їхні слова – це історія, яку не варто забувати.
Архіви свідчать: в українському селі у першій половині 1932 р. існували не просто продовольчі труднощі, а лютував справжній голод. Приречені хлібороби з надією чекали врожаю. Та сталінське керівництво позбавило їх тієї надії. Держава позабирала хліб, вирощений не тільки на ланах колгоспів і радгоспів, але й на землі одноосібників та присадибних ділянках колгоспників. Екзекуційні бригади трусили садибу за садибою, чинили безсудну розправу: розкуркулювали, кидали до в'язниці, виганяли із хати, били, штрафували.
Пограбованою до останньої нитки, відгородженою від усього світу багнетами Україною у той час уже від села до села владно крокував цар-голод. Люди, знесилені злиднями і знущаннями, ходили мовчазні, наче німі. У багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, в дітей роздувалися животи, всихали ручки, ніжки ставали тонкі, як патички. Вони не мали змогу відвідувати уроки: як шпаки, накидалися на посіви гороху, визбирували боби. На смітниках шукали чогось їстівного, не знаходили і йшли у мандри, з яких не поверталися. Слабкі втрачали розум, психічну рівновагу. У Тернівці повісився колгоспник Василь Серебрянський – бідняк. Зі слів його дружини – з приводу тяжких умов життя і відсутності продуктів харчування. Люди вмирали від недоїдання і хвороб. Трупи лежали під тинами, на вулицях. Із сіл Тростянецького, Піщанського, Джулинського, Тульчинського районів люди за десятки кілометрів, обдерті, брудні, змучені, ледве пересуваючи ноги, йшли, як на прощу, до Бершаді, сподіваючись дістати в ґуральні хоча б черепок браги. Там же, поруч із смердючими чанами, на них чатувала невмолима смерть.
Люди тоді їли все підряд: викопували коріння, на ліщині і березі зривали бруньки, сушили і товкли в ступі, перемішували із подрібненими жолудями і пекли коржі. У ставках і річках ловили жаб, рибу, на луках – слимаків, черв'яків, навіть вужів і гадюк.
Подільське село не обминув найгидкіший витвір голодомору – канібалізм. Його жертвами в першу чергу були діти. Їх, довірливих, дорослі заманювали до себе, а потім убивали. Траплялися випадки, коли людожерами ставали батьки. Людоїдство зареєстровано в селах Берізках-Бершадських, Усті, Флорино.
Проти українського народу в 1932-1933 рр. скоєний злочин, за допомогою якого в могилу зведено мільйони ні в чому не повинних людей. В ті страхітливі роки легше було перерахувати тих, хто лишився живий, ніж мертвих.
Щоб ніколи не повторився голодомор, пам'ятаймо про пережите, шануймо рідну землю. Ми запалюємо поминальні свічки, завмираємо на одну хвилину і вшановуємо пам'ять замордованих голодомором.
Лариса ЮЩЕНКО,
молодший науковий
співробітник музею.