Сашко був найменшим із багатодітної сім’ї сільського коваля Федора Шатковського з Колосіївки – дев’ятою дитиною. Та страшний голод тридцять третього підряд скосив спочатку батька, за ним – п’ятьох дітей, а згодом і маму Ольгу. Четверо дітей, які залишилися, самі закінчували споруджувати хатину, що починали разом з покійною матір’ю. Згодом найстарший Георгій, навчившись від свого дядька Григорія слюсарної, ливарної і токарної справи, пішов шукати кращої долі. Сашко працював їздовим у місцевому колгоспі „Серп” аж до того дня, коли йому прийшла повістка в армію.
Тож залишив на господарстві сестер Євгенію та Віру і пішов виконувати свій військовий обов’язок. Не зазнавши щасливого дитинства, юності, не знаючи грамоти, став солдатом Червоної Армії.
Коли почалася війна, Олександр Шатковський служив у глибинці Росії. І йому довелося пройти тернистий, зрошений потом і кров’ю, шлях воїна-фронтовика. Скільки довелося пережити. Під час боїв у Білорусії був поранений – під Бобруйськом кулеметна черга посікла йому ноги.
Звісток додому не посилав. Соромно було признатися, що зовсім неписьменний. Згодом друзі-солдати допомогли азбуку опанувати та ще й прізвище своє друкованими літерами писати.
Коли лікарі поставили на ноги, знову попав на фронт. Курськ, Бєлгород і найпам’ятніші бої під Сталінградом. Це було справжнісіньке пекло – горіла земля, плавилася сталь, смерть жадібною птицею кружляла над виснаженими людьми. І знову санітари винесли Олександра, контуженого з простріленою лівою рукою, і одвезли в тиловий госпіталь аж у Душанбе. Та бажання швидше стати в стрій було настільки великим, що майже втік з госпіталю. Розшукав запасний полк і з ним майже одразу попав у бій під Рава-Руською. Та знову поранення і знову в обидві ноги. Фашисти немов спеціально цілились, аби хоробрий артилерист не дійшов до Німеччини. Але солдат дійшов.
Дивно, але коли ступили на землі Східної Пруссії, прямували на Кенігсберг, у наших солдатів уже не було ненависті до німців. Переконалися, що не кожен – фашист. Замість ненависті зміцніла свідомість обов’язку звільнити людство від коричневої чуми. Там, у Кенігсберзі, і зустрів О. Шатковський разом зі своїми однополчанами Перемогу.
Але до закінчення Другої світової війни було ще далеко. Бо ще не заспокоїлись союзники фашистів – японські самураї. Тож через весь Союз добиралися ешелоном на схід. Зупинилися на станції Соловйова, що на радянсько-монгольському кордоні, а звідти похідним маршем на Мукден. Піхота легка, рухлива, а з гаубицями доводилося важко в горах, на крутосхилах. Затримались, відстали, а з передової уже просять, вимагають вогневої підтримки. Раптом з висоти „заговорила” гармата, командиром якої був сержант Олександр Шатковський. Самураї не чекали вогню з цього природою укріпленого флангу і в паніці відступили.
– Як зуміли подолати майже неприступний рельєф? – запитали молодого командира.
Той усміхнувся голубими очима і відповів:
– Солдатська кмітливість і сила.
З’ясувалось: зібрали, де тільки могли, троси, ланцюги, мотуззя й користувалися ними, як лебідкою, при буксируванні.
... Додому повернувся солдат з речовим мішком у правій руці. Був худорлявим, невисокого зросту, наче підліток. Але люди шанобливо зупиняли на ньому погляди, задивлялися на рядки бойових нагород і червоні нашивки – свідчення важких поранень.
... Сестра Євгенія одразу й не впізнала, коли зайшов у зубожілу хату. А через мить плакала й обіймала.
– Слова тобі, Господи! Сашуня прийшов живий, здоровий. А я по тобі та по своєму Феді молебень відправила. Переказали – вбили.
Після того, як трохи залікував рани, пошкутильгав до спиртзаводу. Зустріли привітно і доброзичливо, зарахували машиністом парового котла і навіть видали хлібну картку. Від природи Олександр Федорович мав чіпку пам’ять, був працелюбним. Тож уже наступного сезону його призначили змінним слюсарем-наладчиком. Працював сумлінно, за що удостоївся звання майстра „Золоті руки”. А згодом до орденів Червоної Зірки та Вітчизняної війни, двох медалей „За відвагу” додалися нагороди і за працю – орден Жовтневої Революції, інші відзнаки. У його трудовій книжці тільки один запис – Бершадський спиртзавод. Роботі на цьому підприємстві віддав тридцять дев’ять років. Тут, на заводській прохідній, зустрів і свою долю – чорняву красуню Марусю, яка стала дружиною. Лелека приніс у їхній дім спочатку Галинку, згодом Тетянку, а потім і сина Володю.
... Минули роки, десятиліття, повиростали діти, повилітали з батьківського гнізда, мають уже своїх дітей та онуків. Давно уже ветеран війни і праці на заслуженому відпочинку. Все більше і більше болять фронтові рани, ниє осколок у тілі. Можна було б і відпочити. Та не вміє подружжя Шатковських сидіти без діла. Донедавна самі вели домашнє господарство, а тепер доглядають тільки курочок, кота і собаку.
Хоч би як були перевантажені житейськими турботами діти, вони завжди знаходять час, щоб зайти або подзвонити до батьків, поцікавитися станом здоров’я, підтримати лагідним словом, допомогти по господарству. А в дні великих свят на гостини до батьків приходять діти – дочки Галина з чоловіком Володимиром Чорнокульським та Тетяна з чоловіком Володимиром Пазюком, син Володимир з дружиною Галиною, шестеро онуків, четверо правнуків, племінниці Ольга Іванова та Марія Євич із сім’ями. І що б не говорили за святковим столом, батько і мати завжди бажають дітям, внукам, правнукам не зазнати такого горя і лихоліття, як випало на їхню долю. А молодше покоління Шатковських завжди бажає старшим здоров’я і довголіття. Як це було 8 квітня, коли батькові Олександру Федоровичу виповнилося 87 років, як це було 9 Травня, на день 60-річчя Перемоги, як це буває завжди. Бо ветеран війни і праці, батько і дідусь О.Ф. Шатковський – наша гордість.
Ольга ІВАНОВА.
м. Бершадь.