"Любов – це довге алгебраїчне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль", – таку сентенцію у своєму "Місті" висував В. Підмогильний.

І ці слова вкотре доводили їхні стосунки. (Нехай його далі називатимемо Він, а її – Вона. Чому? Бо імена в них настільки нерідкісні, а історія їхньої закоханості настільки банальна, що мене надто багато людей звинувачуватимуть у тому, що сторінку саме їхнього життя я взяв за основу наступної розповіді).
Знаєте, як то буває, коли довгими безсонними ночами лежиш в ліжку і малюєш в уяві най-най-найкоханішу (коханого), такий-собі концентрат всього найкращого, що може мати hоmо sаріеns. А потім всюди вишукуєш той ідеал, виглядаєш його з вікон трамвая, шукаєш поглядом у тісних тролейбусах, маршрутках, чекаєш, що от-от зустрінешся з нею (ним) просто на вулиці.
Власне, щось подібне було і в них. Після довгих обопільних пошуків Він і Вона зустрілися, сподобалися одне одному, побачили якісь натяки на вимріяні ідеали, закохалися... Зрештою, стосунки як стосунки: побачення, квіти, дискотеки, прогулянки під теплим зоряним небом літа, маленькі сюрпризи-подарунки і все-все-все. Вона – дарувала йому поцілунки, а Він їй – вірші. Вона – всю ніжність, Він – цілком і повністю своє серце. Вона мала мільйони історій зі свого життя, а він – рідкісне уміння це все слухати. Та найцікавіше тут те, що вся насиченість їхніх взаємин вмістилася в один-єдиний тиждень.
Знову настала п'ятниця. Вже сьомий день і сьоме побачення. Здавалося б, що щасливе і магічне "7" мало б визначити настрій всього дня. Але, як виявилося, негатив 13-го, п'ятничного дня, червня значно сильніший.
Сумно... Вона прокинулася з важкезним відчуттям похмілля, якому не зарадять жодні "алька-прими", бо після 6 п'янких днів закоханості усвідомила, що Він – це всього-на-всього чергове псевдо-кохання, квазіідеал.
Трагічно... Він надто серйозно сприймав цей божевільний світ, а тим паче, їхні стосунки, що поробиш – невиправний мрійник-ідеаліст.
Ще вранці Вона знала, що, де, коли і в який спосіб все Йому скаже. Він навіть не здогадувався, як завершиться сьомий день їхньої амурної пригоди. Сцену зустрічі не варто описувати. Я впевнений, що такі речі до болю знайомі всім і кожному. До болю...
Всю ніч Він ходив містом. Десь перед сходом сонця дійшов до мосту і раптом зупинився. Приємно було вдихати дещо холоднувате ранкове повітря. Місто ще не встигло як слід прокинутися. Через міст час від часу проїжджали маршрутки (у когось завершувався робочий день, а у когось щойно розпочинався). Під Ним сонно і мляво плюскотів Буг. Нарешті зійшло сонце, що першими променями освітило Його постать. Повз Нього пройшов перший перехожий. Змірявши з голови до п'ят, вилаявся у бік сучасної молоді, "що лише п'є, колеться і вештається хтозна-де до самого ранку". А Він спокійно зробив останній крок до темної води...
За мить після того перехожий озирнувся. Хлопця уже на мосту не побачив, натомість помітив під ногами вирваний із записника листок з якимось чотиривіршем, написаним ледь розбірливим почерком. Його він писав вночі, під тьмяним світлом вуличних ліхтарів:
Всього лише дружба замість кохання,
Твоє мовчання, сльози і мої страждання.
Така ціна лише семи тих днів,
В яких не було печалі, болю і снів...
Р.S. Але Він не загинув. В останню мить Його підхопив Ангел. Це був Ангел Втраченого Кохання. (Виявляється, й такі існують). Їхнє завдання – рятувати таких, як Він. А кожен врятований сам стає Ангелом Втраченого Кохання.
Р.Р.S. Вона ще спала. Прекрасна, дивовижна, чарівна, надзвичайна, але... Вона була не Ангелом, а звичайною дівчиною. Першим сонячним промінням, що пробивалося крізь гардини її вікна, Він в останній раз поцілував свій ідеал, а потім злетів кудись вгору.... невиправний мрійник-ідеаліст.
Володимир ЛІЩУК,
студент Вінницького
державного педагогічного
університету,
м. Бершадь.