З кожним роком все далі від нас Велика Вітчизняна війна. Вже майже 65 літ пройшло відтоді, як вона розпочалася. Чотири довгих роки точилася найкровопролитніша в історії людства битва. Грізне воєнне лихоліття не обминуло і наш рідний край. Якими були ті роки на Бершадщині? Як проходила боротьба з ненависним ворогом? Як наші земляки, представники старших поколінь, наближали День Перемоги?
Усе це досліджував, використовуючи архівні документи, публікації у пресі, спогади очевидців, директор районного краєзнавчого музею, історик і краєзнавець Мирослав В'ячеславович Щербина. Сьогодні розпочинаємо публікацію його матеріалів.

ІСТОРИЧНІ ВІХИ: БЕРШАДЩИНА У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ (1941-1945 рр.)

2006-й багатий на знаменні дати нашої історії. Серед них: 14 березня – День визволення Бершаді від фашистсько-німецьких загарбників, 9 травня – День Перемоги. Також минає вже 65 років від сумного дня розв'язання радянсько-німецької війни – 22 червня 1941-го. Ми будемо завжди згадувати про відважних героїв і безневинних жертв тієї визначальної, зламної події для світової та української історії – Великої Вітчизняної війни.
Кожному пошуковцю та досліднику, усім поінформованим і зацікавленим людям, стурбованим за те, на яких поглядах про Вітчизну росте молодь – адже саме молодим будувати справжню новітню незалежну Україну, – варто висловитися й спільно окреслити наріжні камені у нашому ставленні до історії Батьківщини і, разом з тим, визнати її уроки, які потребують новітніх досліджень, розважливих оцінок і, безперечно, висвітлення. Так, і досі немає сучасного фундаментального наукового дослідження теми Великої Вітчизяної війни. Тож, допоки з'явиться така праця, чи не можемо ми, усі, хто любить і знає історію, спробувати самим привідкрити таємниці минулого?
Так було і буде, ми збережемо пам'ять про звитягу і жертовність, героїзм і відвагу радянських воїнів, які захищали рідний край від непроханих зайд. І, у чому глибоко переконані, усім нам, аби відчути велич і цінність Перемоги, зовсім не треба приховувати усіх прикрощів та іспитів, які випали на долю наших попередників у добу лихоліття. До перемоги йшли з першого дня війни, і у час відступу та окупації, і у часи визволення та переможних залпів салютів, здобували її прості люди, мільйони співвітчизників. Український народ був жертвою трагічного XX століття, але в історії радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. він залишиться народом-героєм.
Для тих, кому особисто довелося почути опівдні 22 червня 1941 року з чорних "тарілок" репродукторів повідомлення про початок війни, такої несподіваної і, одночасно, очікуваної, його фрази викликали надзвичайну тривогу, щем у серці та запам'яталися на все життя.
1. Оборонні бої та мобілізація
Як виявилося, співвідношення радянських і німецьких сил на українському театрі воєнних дій було рівним, якщо не із перевагою радянської сторони. Лише завдяки зосередженню військ на напрямках головних ударів ворогу вдавалося просуватися в першу чергу в бік Києва.
Німецькі колони безтурботно зламали український кордон, очікуючи легкої прогулянки на нашій землі. Дійсно, масоване використання танків і авіації давалося взнаки. Перший ешелон Червоної Армії, не підготовлений до оборонних боїв, стікав кров'ю. Поки у глибокому тилу формувалися нові частини, під ворожі танки радянське командування кидало поспіхом мобілізованих жителів прифронтових областей, фактично відводячи їм роль "гарматного м'яса". Багато бійців становили літні селяни з Вінниччини.
Точну цифру тих, хто пішов на фронт у 1941 р., визначити важко. По нашій області називають цифру більше 130 тисяч чоловік. В армію йшли добровольці, розгорнулася й планомірна мобілізація.
Вже до третього дня війни Бершадський і Джулинський військкомати, як й інші, почали мобілізацію чоловіків на фронт. Тільки з Березівки, не такого вже завеликого села, їх відправили, як кажуть очевидці, понад 250 осіб. До місця призначення поповнення добиралося пішки, днями без їжі і майже без води.
Згодом багато хто із мобілізованого населення працював на спорудженні оборонного рубежу по Дніпру. Той, хто потрапив до бойових частин, не встигнувши навчитися як слід тримати гвинтівку в руках, гинув під гусеницями німецьких танків. Дехто у тихих розмовах поміж вояками дослуховувався звісток "бездротового солдатського телеграфу" про те, що німці ніби розпускають українців по домівках "збирати врожай", чуток, що розкуркуленим радянською владою селянам будуть повернуті хати й земля, що на окупованій території ліквідовуватимуться колгоспи, відкриватимуться церкви. Такі здогади не могли не бентежити червоноармійців. Велика кількість наших земляків, мобілізованих у перші місяці війни, не відійшли з відступаючими військами Червоної Армії, а залишилися на окупованій території України.
На жаль, у зв'язку із швидким наближенням фронту, в краї зривалася робота по створенню народного ополчення.
2. Відступ. Евакуація
Із перших днів війни територія сучасної Бершадщини прикривалася правим флангом 9-ї армії, яка була найчисельнішою і найбільш боєздатною серед військ Першого ешелону РСЧА. Вона могла не тільки стримати ворога на території Молдавії, але й відкинути його у глиб румунської території.
9-та армія (командуючий – генерал-лейтенант Я. Черевиченко) мала у своєму складі три стрілкових корпуси, у т.ч. одну гірськострілецьку дивізію, а також два механізовані корпуси, кавалерійський корпус та авіаційні з'єднання.
На початок липня угрупування військ Південного фронту дещо змістилося у зв'язку із відступом радянських армій із Західної України, і тепер північніше лінії Сороки-Сальково перебувала 18-та армія. Так більша частина Бершадщини потрапила в її зону дій.
Про відступ частин Червоної Армії та політику окупаційних властей на Бершадщині в 1941-1944 рр. читайте у наступних випусках газети.
Мирослав ЩЕРБИНА,
директор районного краєзнавчого музею (за матеріалами преси та спогадами очевидців).