Ганну Ксенофонтівну Плахотнюк (Лавренюк) у Чернятці знає кожний. Шану і повагу односельчан ще замолоду завоювала добросовісною працею – трудилася у місцевому господарстві. У 1972 році її, тоді ланкову, було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Навіть рокам непідвладний її порив приносити користь суспільству, творити людям добро. Знається, кажуть, у нетрадиційному лікуванні.
Вже через декілька днів, як почалася Велика Вітчизняна війна, село було окуповане німецькими загарбниками. 512 односельчан поповнили тоді ряди тих, хто із зброєю в руках виступив на захист Батьківщини. Особисто для неї то був лише початок поневірянь, які готувала доля.
У рабство до Німеччини було відправлено 217 молодих юнаків та дівчат. Серед них і Ганну. Хоч на ту пору навчалася десь у шостому класі. Чотири дні без зупинок прямував їх потяг у незвідані краї. Сім'я, у яку потрапила, мешкала неподалік кордону з Польщею. Господарі були настільки злими і жорстокими, що навіть не переказати. В першу чергу працювали на фюрера і тільки потім на благо сім'ї. Нелегко доводилося Ганні, доглядала 20 корів, а ще ж були вівці, поросята. Весною, влітку та восени трудилася ще й у полі.
До Німеччини забрали і її брата Семена. На роботу він потрапив на шахти в іншому кінці країни. Допомагало йому вижити те, що, навчаючись ще в школі, певною мірою, оволодів німецькою мовою. Таким, як вони, дозволялося раз у місяць писати листи. Тож незабаром Ганна і Семен вже листувалися. В останньому брат писав: "Я сфотографувався. Скоро вишлю фото. Тепер ти стала для мене найріднішою сестрою з усіх трьох, бо ми з тобою тут... мучимося."
А ще через декілька днів вона отримала звістку, що її брата вже немає. Ще й смерть його була страшною. Справа в тому, що наша розвідка забезпечила його рацією, аби передавав інформацію про ситуацію у Німеччині у Москву. Та німці виявили, і на очах у всіх українців, навіть із сусідніх сіл, позбавили ніг. Так він і помер.
Після смерті брата Ганну також стали переслідувати і навіть допитувати. А коли було видано наказ забиратися усім на Берлін, у селі Гаплен, де працювала, залишили тільки Ганну. Боялися, що у неї могли бути зв'язки з Москвою.
Навчена гірким досвідом, почала переховуватися, бо знала, що по селах будуть ходити команди СС і перевіряти, чи є там люди. Та коли почувся гуркіт німецьких мотоциклів, у небі вже з'явилися наші літаки. Запеклий бій тривав три дні. Ганна допомагала землякам-визволителям чим могла. Пораненим – добратися до сховищ, перев'язувала, доглядала за ними. За це пізніше її нагородили орденом "За мужність".
Після її відправили у військову частину 14805, підпорядковану восьмому фронтовому управлінню будівництва. Затрималася у ній аж до 12 січня 1946-го. Коли почалося вивезення репатріантів на рідну Батьківщину, повернулася додому. На жаль, без брата. А невдовзі втратила ще й батька.
У непрості повоєнні роки виростила і вивела в люди двох дочок, дочекалася четверо онуків.
Можливо, то сам Бог, наділивши її даром допомагати на старості літ людям, хотів компенсувати пережите нею у роки юності. Нинішньому поколінню, мабуть, навіть уявити буде непросто усі ті приниження і знущання, які випали на її долю у період того лихоліття.
Катерина ГЛАДКА,
учениця 11-го класу Чернятської ЗОШ І-ІІІ ступенів.