Важко уявити собі: звідки бралися сили у війну у цієї невисокого зросту жіночки? Адже вона разом з дівчатами вдень працювала на будівництві заводу, а ввечері вчилася на червонохрестівських курсах медсестер. Були на казарменому положенні. Вночі їх часто піднімали по тривозі – приймали і евакуйовували поранених. Щуплі, худенькі дівчата носили важких, кремезних бійців, які не могли пересуватися самостійно. Навчилися робити живі носилки – "сідла" (це коли вдвох хрест-на-хрест скріплювали руки і між собою садили пораненого). Отак і працювали. А вранці потрібно було йти на будівництво.
– До цього я просилася на фронт, – розповідала учням ПТШ на зустрічі в районному краєзнавчому музеї С.О. Гончарук, – але в військкоматі мені відмовили.
Після закінчення курсів медсестер Степанида Олександрівна знову наполягає, щоб її призвали в діючу армію. Врешті-решт у січні сорок другого 18-літня дівчина потрапляє на фронт. Майже три роки служила С.О. Гончарук медсестрою у військово-санітарному поїзді по евакуації поранених.
– Це були нелегкі часи у моєму житті, – пригадує Степанида Олександрівна. – На кожну із нас припадало по три теплушки, поранених багато, а лікарів на весь поїзд два, медикаментів не вистачало. Весь час на колесах. А яке нервове навантаження бачити нелюдські страждання і постійно чути: "Сестричко, допоможи...". Серце розривалося від невгамовного болю. А ще дуже діставали ворожі літаки, які буквально ганялися за санітарними поїздами. Скидаючи бомби, вони вмикали страшну сирену, від якої волосся ставало дибки…
З вересня сорок четвертого сержант С.О. Гончарук – санінструктор 1682 зенітного полку, який вів бої уже на території Польщі. Під Краковом Степанида Олександрівна отримала поранення.
– На фронті була дуже популярна пісня: "Девушку в серой шинели часто видел в бою…", – сказав на тій же зустрічі з учнівською молоддю в музеї учасник бойових дій у Великій Вітчизняній Д.К. Лісіцин. – Подвиги дівчат надихали воїнів.
Ці слова в повній мірі стосуються і Степаниди Олександрівни, яка не лише надавала медичну допомогу бійцям, а й підбадьорювала.
Демобілізувалась С.О. Гончарук у вересні сорок п'ятого і ще довгих 30 років працювала медсестрою в центральній районній лікарні. Разом з чоловіком Леонідом Мойсейовичем, до речі, військовим медиком, виховали двох дочок. Степанида Олександрівна і зараз бере активну участь у хорі ветеранів міста, часто виступає у трудових колективах, навчальних закладах. Її ратна служба і мирна праця відзначені орденами "Великої Вітчизняної війни" І ступеня, "За мужність", 16 медалями. Але для Степаниди Олександрівни найдорожча нагорода – медаль "За бойові заслуги", яку вона одержала під Краковом.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.