"Шановні журналісти!
Хочу, щоб ви нагадали нашій державі, що є ще живі представники такої верстви населення, як незаміжні вдови. У нас війна забрала хлопців, які б мали бути нашими чоловіками, ми народили б їм дітей, але вони ще з шкільної лави пішли на фронт і багато їх не повернулося. Не мали ми щастя материнства, залишилась нам самотня старість. Важко працювали в молодості, запрягали нас разом з коровами в плуга, і не було кому захистити. Сіяли, орали, не допускали, щоби земля-матінка заростала бур'янами, як подекуди зараз.
Наше життя закінчується, нам уже за вісімдесят. Просимо Бога, щоб ніхто ніколи не зазнав одинокої старості".
® ® ®
В їх косах уже сивина,
Їм за сорок...
Близько півстоліття.
Ну, скажіть, чия в тому
вина,
Що їм квіти не дарують
діти?
Що слово «син» завмерло
на вустах,
Не встигнувши розквітнути
упору,
І дочки ненароджені у снах
До них приходять.
Наяву ж – ніколи.
Де їхня юність? Щастя r
їхнє де?
Де зустрічі і де кохані очі?
Чому вже час їм сивину
кладе,
Й самотню старість
холодно пророчить.
Вони ж недолюбили ще,
Вони ж не дочекались,
не діждались милих.
О час жорстокий! Ти куди
летиш?
Постій, вони ж іще
не долюбили.
Були в них твісти в такт
свистячих куль.
Розваги часу, будь вони
прокляті.
Вони чекали з двох земних
півкуль,
Та не вернулись,
не прийшли солдати,
А горе сивиною зацвіло
У юності, у вічному чеканні.
Ми всі за те, щоб більше
не було
Земного наболілого
страждання.
Т. Гуменюк.