Ми не можемо згадати ту мить, коли вперше побачили обличчя рідної матері, коли вперше відчули на собі доторки сонячного проміння, коли вперше пізнали смак хліба. Усе, що є найдорожче, найсвятіше, найсокровенніше – входить у наше життя непомітно і залишається в серці доти, допоки воно б'ється.
Мені зараз важко згадати той день 9 Травня, коли я вперше прийшла на мітинг у центрі рідного села. Але в усі роки цей день був сонячний, де б я не була – в Ставках чи в Києві, в Скадовську чи Херсоні. Промені сонця, квіти, музика, усміхнені обличчя – все ніби символізувало перемогу сил Добра над силами Зла.
Були роки, коли ми, внуки, святкували День Перемоги, а наші діди, убілені сивиною ветерани, стояли осторонь, мовчки палили цигарки, і в пам'яті їх зринали давно відгримілі бої.
Солдати війни... Це ті, хто йшов за нас добровольцями у 41-му, хто ще молодим рвався в атаку. Це ті, кого з нами щороку все менше і менше... А втім, не треба сьогодні високих слів, бо це ніби сипати цукор на рани. А це болючіше, ніж сіль.
Наші солдати взяли Берлін. І сьогодні нас зустрічає блакитний ранок. Якби повставали з могил всі вбиті, воскресло село у згорілій Хатині, поменшало у вдів сивини і братських могил.
Війна – це завжди велике суспільне зло. І війни ніхто не хотів. До глибини душі мене схвилював свого часу образок-новела Василя Думанського про один бій зі спогадів солдатів. По обидві сторони скресаючої ріки іде бій, а на одній з крижин помирають поранені, обнявшись – наш солдат і німецький. І ні з правого, і ні з лівого берега їм ніхто не в силі допомогти. Сувора, жорстока, нічим не прикрашена, правда.
Вже півстоліття,
як стихли гармати,
І ранок стрічає нас
гомінкий,
І знову сьогодні
травневе свято
Справляє вкраїна
і наші Ставки.
Село моє рідне,
квітуче і миле,
У серці, мов лагідний
моря прибій.
Як радісно бачити
тебе у мирі!
Як бачити в мирі
свій рідний дім!
Катерина АНДРОНИК.
с. Ставки.