Ми не можемо згадати ту мить, коли вперше побачили обличчя рідної матері, коли вперше відчули на собі доторки сонячного проміння, коли вперше пізнали смак хліба. Усе, що є найдорожче, найсвятіше, найсокровенніше – входить у наше життя непомітно і залишається в серці доти, допоки воно б'ється.Мені зараз важко згадати той день 9 Травня, коли я вперше прийшла на мітинг у центрі рідного села. Але в усі роки цей день був сонячний, де б я не була – в Ставках чи в Києві, в Скадовську чи Херсоні. Промені сонця, квіти, музика, усміхнені обличчя – все ніби символізувало перемогу сил Добра над силами Зла.Були роки, коли ми, внуки, святкували День Перемоги, а наші діди, убілені сивиною ветерани, стояли осторонь, мовчки палили цигарки, і в пам'яті їх зринали давно відгримілі бої. Солдати війни... Це ті, хто йшов за нас добровольцями у 41-му, хто ще молодим рвався в атаку. Це ті, кого з нами щороку все менше і менше... А втім, не треба сьогодні високих слів, бо це ніби сипати цукор на рани. А це болючіше, ніж сіль.Наші солдати взяли Берлін. І сьогодні нас зустрічає блакитний ранок. Якби повставали з могил всі вбиті, воскресло село у згорілій Хатині, поменшало у вдів сивини і братських могил.Війна – це завжди велике суспільне зло. І війни ніхто не хотів. До глибини душі мене схвилював свого часу образок-новела Василя Думанського про один бій зі спогадів солдатів. По обидві сторони скресаючої ріки іде бій, а на одній з крижин помирають поранені, обнявшись – наш солдат і німецький. І ні з правого, і ні з лівого берега їм ніхто не в силі допомогти. Сувора, жорстока, нічим не прикрашена, правда.Вже півстоліття, як стихли гармати,І ранок стрічає нас гомінкий,І знову сьогодні травневе святоСправляє вкраїна і наші Ставки.Село моє рідне, квітуче і миле,У серці, мов лагідний моря прибій.Як радісно бачити тебе у мирі!Як бачити в мирі свій рідний дім!Катерина АНДРОНИК.с. Ставки.
Всі новини »