І таке буває
Цю невигадану історію розповіли
нам немирівські журналісти
Трапилось це того літа, коли на території с. Печери знімався фільм за твором Михайла Стельмаха "Кров людська не водиця". То була неабияка подія для жителів.
Дивитися кіно – одна справа, а як воно робиться – зовсім інша. Перед тим, як приступити до зйомок, на дану територію висадився цілий десант довженківців. Одні облюбовували навколишню територію, інші знайомилися з матеріальною базою.
Не останнє місце належало і заготівлі продуктів харчування.
Зі студії приїжджали провідні артисти і робоча група. Майже всі вони після завершення кінозйомок поверталися додому, а бувало що й залишались назавжди. Так сталося з однією відомою артисткою, яка закохалася і назавжди залишила Київ, і до сьогодні обоє проживають у с. Печері.
Для створення кінофільму потрібна була велика кількість людей різного віку для масовок і неабияка витримка організаторів кіно.
У цю чудову пору року колись з’їжджалося до Бугу багато відпочиваючих. На знамениті пороги їхали з Ленінграда, Мурманська, Воркути та інших міст Крайньої Півночі.
Приїжджали цілими сім'ями, а більшість одинокі. Розташовувались у навколишніх жителів села. Позаторішні рекомендували торішнім, а торішні цьогорічним гарних господарів. Так оселилася в оселі (умовно назвемо Вані і Тані) ленінградка Маня.
Всі молоді, здорові, красиві. Швидко перезнайомилися і приступили до справи.
Коли все було вирішено – сама по собі організувалася вечеря. Ще більше познайомилися після підігріву ленінградським напоєм. Був розроблений розпорядок робочого дня цього новоствореного колективу. Таня раненько летить на ферму доїти корів, Ваня порається (поки йти на роботу) по господарству, діти сплять, а Маня, після легкого сніданку, збирається на печерські пороги загоряти, а згодом стала активним учасником кінозйомок. І так щоденно. Таня в обід біжить на ферму, а Ваня й Маня сходяться додому обідати.
А час летить, наче стривожені коні. Вже й половина відпустки пройшло у нашої Мані. І одного разу вона запропонувала організувати свою вечерю. Поскільки молодиця була грошовитою, то накупила всякої всячини: м'ясного, рибного, питного, солодкого. Коли вже добре повечеряли і на обличчях з’явився рум'янець, Маня жартома й пропонує Тані, аби та позичила на ніч Ваню, а вона їй гарно буде платити. Таня, як почула про гроші, відразу згадала, що дітям немає за що купити взутися і одягу до школи, що в самої порвалася куфайка і вирішила, що з Ванею нічого там не трапиться та й погодилася.
Поскільки прейскуранта на такі послуги тоді не існувало, ціну встановили договірну. У сім'ї майже нічого не змінилося. На ніч Ваня йде в оренду, ранком повертається неушкоджений і весь день є власністю Тані. Маня регулярно платить дивіденди, відхилень якихось в поведінці Вані Таня не зафіксовує і, як то кажуть: "Всім хорошо та приємно".
Але ж пісня якою б гарною не була – має й кінець. Квартирантка, тобто Маня, починає збиратися додому. Таня стала придивлятись до рябенького півника чи підріс, аби дати на дорогу Мані. Коли поверталася з роботи додому, думала, що потрібно організувати достойну вечерю, аби добрим словом згадувала Маня про Таню.
Прийшла до дверей, висить замок. Відчинила двері і заходить в хату. На столі лежать дві записки, а посередині гроші.
У першій записці: "Виявилось, що я тобі не потрібний, коли ти мене продала. Я їду з Манею". Підпис Ваня. У другій записці: "Ваня перевірений на усіх режимах роботи, від оренди я відмовляюся, приватизовую його і забираю з собою. Гроші залишаю готівкою. Підпис Маня."
Таня сіла на лаву, взяла голову в руки і дала волю сльозам.
Цього могло б не трапитися, якби Таня була знала пісню, про те, як одна сусідка прийшла до іншої позичити чоловіка "хоч на два дні". Та їй відповіла: "Не позичу, сусідко, не позичу, бо свого чоловіка не відкличу".
Записав
Петро МАНІЛЕНКО.