Цю історію розповів мені підполковник у відставці, який майже тридцять років прослужив у Радянській Армії, голова районної ради ветеранів війни і праці Володимир Максимович Крамар. Свого часу він, уродженець села Білий Камінь Чечельницького району, обрав професію військового і поміняв протягом служби немало гарнізонів. А в середині вісімдесятих років був військовим комісаром у невеликому сибірському містечку. Хоч місто невелике, та клопотів вистачало. Адже треба було забезпечити виконання плану по призову, перепідготовку воїнів запасу, належний військовий облік тощо.
Крім того, Володимир Максимович постійно переймався проблемами місцевого населення. Цю рису його вдачі помітили і незабаром висунули кандидатом у депутати міської ради. Як і годиться, видрукували визначену кількість листівок із фотознімком, біографією та передвиборною програмою.
… Той день у пам'яті нашого земляка закарбувався дуже чітко, а розмову пригадує до подробиць.
– Одного разу, – розповів мій співбесідник, – до мене на прийом прямо у військкомат прийшла незнайома жінка, вже пенсійного віку. Вона сказала, що прочитала мою передвиборну листівку і звернула увагу на те, що я з Вінницької області. Вона теж з наших країв, і прийшла до мене як до земляка. Прийшла з дещо незвичним проханням – допомогти підтвердити або розвіяти її сумніви. Справа в тому, що якось, їдучи з Томська до своєї подруги в наше місто, вона побачила пасажира, який був дуже схожий на її чоловіка, з яким розлучила війна понад сорок років тому. У поїзді вона хотіла підійти до нього, але він швиденько вийшов на одній із станцій.
Галина Петрівна розповіла про те, що її Семен пішов на війну у 1941 році, а незабаром прийшло повідомлення про те, що він пропав безвісти. Більше про нього ніколи не чула ні вона, ні діти – син та донька, яких виростила сама на скромну вчительську зарплату. Багато років вважали, що він загинув, а тут ось несподівана зустріч у поїзді… Це він чи не він? А поскільки на той час через військкомати можна було дізнатися практично все і про всіх, хто воював чи служив в армії, то вона й прийшла сюди. Шлях від Томська неблизький – понад півтори тисячі кілометрів. Невже через стільки років і через таку товщу кілометрів можлива така зустріч?
– Почувши прізвище та ім'я її чоловіка, – продовжив Володимир Максимович, – я пригадав, що в нас на договірній основі працює художником-оформлювачем чоловік із подібним прізвищем, але не тим, яке назвала відвідувачка. Нічого не підозрюючи, я попросив одного з офіцерів знайти художника і запросити до мене. Довго чекати не довелося. Через кілька хвилин до кабінету увійшов наш художник. І те, що я побачив, вразило до глибини душі. Чоловік, який зайшов, раптом знітився, зігнувся, ніби хотів провалитися крізь землю, зникнути. Ніби чоловіка й не стало. Він не промовив жодного слова. Було видно, що він упізнав свою Галину, яку не сподівався побачити саме тут. Впізнала і вона його. Вони не промовили одне одному жодного слова. Ця німа сцена тривала не більше хвилини. І якщо жінка трималася спокійно, врівноважено, то чоловік не знав, де подітися. Потім він вийшов, а Галина Петрівна, оговтавшись за кілька хвилин, сказала, що ні на що не сподівалася від цієї зустрічі. Бо Семена в її житті вже давно нема. І для дітей батько залишився там, у вирі війни. Просто вона хотіла переконатися, що незнайомець з поїзда – таки її колишній чоловік.
… Галина Петрівна подякувала Володимиру Максимовичу і пішла. Більше вона не приходила. Напевно, повернулася у свій Томськ, до дітей і внуків. І невідомо, чи розповіла їм про несподівану зустріч із їхнім батьком та дідусем.
А Семен продовжував і далі працювати. Володимир Максимович після тієї зустрічі зацікавився тим, як склалося його життя під час і після війни, і дізнався таке. Виявляється, він потрапив в армію генерала Власова, воював проти Червоної Армії. А після війни відбував покарання протягом дванадцяти років, був під наглядом відповідних органів. Додому вже не повернувся, а поїхав аж до Східного Сибіру, подалі від центральних міст і від своєї батьківщини. Ім'я і по батькові залишилися в нього такі, як були, а прізвище трохи змінив ще у власовській армії. Це, до речі, і збило з толку Володимира Крамара. Вже в тому маленькому місті Семен створив нову сім'ю. Комісар після тієї зустрічі ні про що його не розпитував, а дізнався про все від служби безпеки. Про те, що керувало Семеном, коли вирішив не повертатися додому, можна тільки здогадуватися. А Володимир Максимович у нашій розмові висловив такі припущення. Перше. Очевидно, йому було дуже соромно, що повернеться додому не переможцем із нагородами, а жалюгідним зрадником. А друге – можливо, не хотів завдати шкоди своїй сім'ї, адже його ганьба перекинулася б і на дітей, яких би називали дітьми власовця. Тож вирішив розчинитися серед багатомільйонної маси населення Радянського Союзу. Але світ тісний, і в ньому не сховаєшся. Від себе...
Федір ШЕВЧУК.