Про голодомор я розпитав свою прабабусю Христину Филимонівну Фартушняк, 1920 року народження. Ось про що вона мені розповіла.
– Це були дуже страшні роки. У селі щодня хоронили десятками людей. Кожного дня по вулицях проїжджала підвода, на яку виносили з хат мертвих, були навіть випадки, коли на віз виносили з хати ще живих, але вже зовсім безнадійних людей (щоб до кінця дня не вертатись за ними уже мертвими). Людей хоронили в одній великій могилі без трун, а ті, що жили трішки заможніше, мертвих рідних замотували в рядна.
У селах, які розташовані на березі річки Південний Буг, людей вимерло менше, ніж в інших. Адже в прибережних селах люди виживали за рахунок того, що виловлювали в річці і їли школьки (мідії). На той час у річці їх було багато. У 1933 році в нашій сім'ї проживали батьки і четверо дітей. З сім'ї не помер ніхто. Голод сім'я пережила за рахунок того, що було велике поле, уродив гарний урожай і батько зумів трохи зерна наховати. Частину зерна закопали посеред городу в горшках, частину – у підлозі клуні, решту – замуровували в ямах, викопаних у штандартах під піччю. Зерно частинками вночі діставали зі схованок, мололи на власноручно зробленому млинку із двох плоских камінців і варили ріденький куліш. Мамка ще пекли млинці із трухлявих дерева та картоплі, варили "борщ" із кропиви та щавелю, робили кашу (гурду) і молоко із пряженої та молотої коноплі. Приготовлену їжу ділили рівними частинами – що батькові, що дворічній дитині. Ситими ми тоді не були, але і з голоду не повимирали. А от у двоюрідних родичів діти померли. Татко були дуже віруючі. Вони щодня молилися Богу за порятунок сім'ї та всього люду від голодної смерті. А імена померлих родичів записував до поминальної грамоти, яка збереглася і донині.
У голодний 1947 рік я була вже одружена, родився син, який, проживши півроку, помер від голоду. В цьому році дивом врятувалася від голодної смерті й сама. Запасів вдома не було зовсім. Вижила за рахунок того, що ходила вночі на колгоспне поле і вишпортувала із землі проросші зерна кукурудзи».
Прабабуся заплакала, вона не може спокійно згадувати ті часи. Наостанку сказала: "Дорогі мої діточки, дякуйте Богові за те, що ви живете у мирний час, не знаєте ні холоду, ні голоду. А чого ще треба для повного щастя людині!? Живіть довго, при доброму здоров'ї, любіть і шануйте одне одного, живіть по заповідях Божих, не забувайте дякувати за все Богу і будете найщасливіші у всьому світі." А потім ніжно поцілувала мене у голівку. Я дуже люблю свою прабабусю за її доброту і мудрість.
Іван ТИЩЕНКО,
учень 7 класу Маньківської ЗОШ І-ІІ ступенів.