З перших днів війни Червона Армія чинила відчайдушний опір німецьким військам. Але сили були нерівні, і багато наших бійців потрапили в полон. За даними радянських істориків, 74 тисячі, а за свідченнями німецьких дослідників, 103 тисячі полонених перебували в уманському таборі, який називали «Уманською ямою».

Умови там були жахливі. Але німці виявляли і деяку «гуманність»: тих полонених, які проживали на території, захопленій окупантами, відпускали, якщо до них приходили родичі, впізнавали і підтверджували, що це їхній батько, брат чи син. Тоді табірне керівництво видавало цим людям «аусвайс» (перепустку) і відпускало на відповідальність тих, хто прийшов за ними.
В Умані жив зі своєю сім’єю мій рідний дядько Степан Миколайович, за віком в армію не призивався. Він організував групу однодумців по визволенню з табору військовополонених. У діяльності цієї групи брав участь і я.
Група «витягнула» з «Уманської ями» двадцять сім чоловік. Два червоноармійці, поранені, виснажені, знесилені, стали нашими «братами». Ми їх переховували в себе на горищі, лікували, і я в них був санітаром. Все робилося таємно. Пізніше вони стали організаторами партизанських загонів. Це Іван Сильвестрович Фіголь та Михайло Никифорович Свічколап.
З партизанських загонів виросло Вінницьке партизанське з’єднання імені Леніна. Сюди входили загони, якими командували Анатолій Герасимович Кондратюк, Юхим Трохимович Повсяденко, Віктор (Гнат) Танасович Рибаченко, Павло Дмитрович Анікін.
У 1943 році командиром з’єднання став Іван Якович Мельник, а комісаром – Дмитро Трохимович Бурченко.
Партизанські загони майже не мали якихось технічних засобів зв’язку, і основну роль відігравали в цьому зв’язкові розвідники. Як казав командир І.Я. Мельник, зв’язкові – це очі і вуха партизанів. Я добре знаю командира партизанської розвідки – Василя Пасєку. Він тепер пишеться Василь Кирилович Троянський. Це прізвище – від партизанської клички «Троян», з якою виконував спільні завдання партизанських командирів.
Юний партизан і патріот «Павлик» (нині Павло Федорович Бондаренко), ризикуючи життям, перевозив партизанів через Південний Буг, був зв’язковим партизаном загону Степана Печеного.
Я теж мав зв’язки з різними загонами партизанського з’єднання. Мене знали командири, і я був свідком подій, про які тривалий час замовчувалося. Про один із епізодів розповім у другій частині своїх спогадів, яку я назвав
БЕЗ ПОСТРІЛУ
Щоб не дати ворогові зібрати і вивезти хліб із полів Вінниччини в Німеччину, партизани час від часу підпалювали масиви. Тож окупанти охороняли поля.
Група партизанів, до якої входили і ми з Трояном, вирішили обеззброїти двох німецьких солдат, які об’їжджали поля велосипедами. Кілька днів я вистежував їхній маршрут і поведінку. Вони трохи їхали, а трохи йшли пішки, роздивляючись навкруги.
Ми залягли біля дороги з двох сторін, замаскувалися в пшениці. Як тільки дозорці порівнялися з нами, пролунала команда: «Хальт! Хенде хох!» (Стій! Руки вгору!).
Все вийшло блискавично. Солдати в паніці підняли руки вгору, і ми без єдиного пострілу їх обеззброїли. Стрілянина в таких випадках небажана, бо це вже – сигнал у німецьку комендатуру.
Партизани забрали в німецьких солдатів карабіни, документи та весь одяг. Як зараз, пам’ятаю їх – Вілліна і Ганса, які перелякані і обеззброєні, заблищали голими спинами в українській пшениці. Ми їх відпустили, бо знищити – це означало поставити під удар місцевих жителів, яких німці брали заручниками. Німецькі окупаційні власті за одного вбитого рядового німця вбивали десять українців, а за одного офіцера – сто.
Перед тим, як відпустити цих солдатів, Троян сказав їм німецькою мовою, щоб вони розповіли своєму командуванню про те, що радянські партизани дуже гуманні. На це німці тихо відповіли: «Данке шон, данке шон...» («Дуже дякуємо...»).
Іноді чуєш від людей: «А ми цього (чи того) не знали». Пояснення просте: солдат невидимого фронту не мав права на розголошення багатьох фактів партизанської діяльності. Це була таємниця, і той, хто нею володів, мусив взяти її із собою в небуття. Тільки останнім часом з’явилася можливість дещо говорити і писати.
А кожному з колишніх партизанів є що розповісти. Та й нагода для цього є – День партизанської слави. Мені ж хочеться привітати з цим святом моїх партизанських друзів, соратників і побажати їм всього найкращого в житті, найперше – здоров’я. У Києві нині проживає Василь Кирилович Троянський (Троян), він доктор сільськогосподарських наук, професор, академік, автор понад 120 наукових праць, а також кількох десятків книг прози, поезії та публіцистики. Він нині має військове звання генерал-лейтенанта у відставці. Активно працює над своїми новими книгами. У столиці нині живе і полковник у відставці Павло Федорович Бондаренко. А як не згадати і не привітати в цей день колишню партизанку-підпільницю, вдову командира партизанського загону Степана Печеного Параску Євлампіївну, яка проживає в Джулинці. Посилаю вітання і у Вінницю – Миколі Петровичу Пономаренку, який у віці 12 років жив разом із партизанами у лісових хащах і виконував завдання командирів.
Щиро вітаю всіх учасників партизанського і підпільного руху, які хоч і були бійцями невидимого фронту, та все ж зробили дуже вагомий внесок в нашу Велику Перемогу.
Іван РУДЕНКО (Закревський).
с. Джулинка.