Ситуація, яка складається на сьогодні в Лісничому, є типовою й для деяких інших сіл. Можна в чомусь погоджуватися з міркуваннями його жителів, а у чомусь – ні. Головне, щоб в інших селах взяли з цього хоч якийсь урок.
Не так давно, готуючи матеріал про Лісниче, не міг не згадати, як його населення споконвіку спеціалізувалося на утриманні свиноматок. І ось новина. Під час недавньої зустрічі з тими ж людьми довелося почути, що свині тут вже скоро можуть бути занесені у Червону книгу. Заготівельники нібито дають вже понад 12 гривень за кілограм і немає що в людей купляти.
Щодо Червоної книги, то це, звичайно, перебільшення, але те, що через минулорічний неврожай їх поголів'я населення збуло – правда. З тривожними нотками у голосі тут кажуть: якщо залишилося на все село 45-50 свиноматок, то це ще добре. А було їх донедавна, за офіційними даними, – 270. За неофіційними могло бути навіть у два рази більше, і це при тому, що основною проблемою в селі є безробіття.
Хто, як не самі односельчани, доклали до того рук, що від ферм залишилися тільки руїни. Тут ще й до цього часу не можуть до них звикнути і жахаються: як таке могло статися? Разом з тваринницькими приміщеннями зникли, ніби вітром здуло, і млин, і крупорушка, і олійня, і пилорама. Тільки плотню зуміли зберегти. Чого доброго перестрахувалися, що вже не буде де і на чому зробити найнеобхідніше.
Причому, звинувачують тут у всьому аж ніяк не реформи, як це стало модою, не президента і навіть не уряд. Як були, наводять приклад, у Голдашівці на своєму місці керівники села, тож і взяли під контроль все, що можна було, щоб не розбазарювалося. А там, мовляв, видно буде, що з ним робити. Як і з'явиться інвестор, то набагато легше буде йому розпочинати справу, створювати робочі місця, маючи хоч якусь базу. У Лісничому ж доведеться братися за все практично з нуля.
Здавалося б, не без тривоги заявляють жителі, для проживання у нас є все необхідне – гарна місцина, будинок культури, бібліотека, ФАП з обладнанням, яке є не в кожній сільській амбулаторії, аптека, дитячий садок, школа і навіть церква. Головні вулиці заасфальтовано. Та й до райцентру не так далеко і теж в основному асфальт. Однак перспектива – не з кращих, життя продовжує затухати. Якщо тваринництво донедавна вважалося одним із основних засобів до виживання, то молодь тепер їде у пошуках заробітку по всьому світу.
Лісничани кажуть, що при такому ставленні до села, скоро і корови можуть бути занесені у Червону книгу. Хто буде ними займатися, коли ціна 4-відерної каструлі браги вже 6 гривень? В той же час ціни на молоко о цій порі ніколи так не знижувалися, як тепер. А потрібно ж з чогось жити, ставити на ноги дітей. За рахунок чого це робити при такій ціновій політиці?
Щоб відновити в селі свинарство треба не менше рік-півтора, а поголів'я великої рогатої худоби – 3-4 роки. За цей період, зрозуміло, можуть виникнути ще якісь проблеми, бо як зникає тваринництво, вони з'являються обов'язково.
Здавалося б, давно пора забити на сполох. Однак навіть старожили підмітили одну немаловажну деталь: якщо минулий рік хоч називали роком села, бо насправді ніби насміхалися над селянином, то зараз про село навіть словом не так часто згадують.
Єдине, кажуть місцеві дотепники, що в Лісничому залишилося на сьогодні, це нещодавно змонтована вежа мобільного зв'язку і пісня. Решту у тутешнього населення, за його твердженням, відібрали – роботу, заробітну плату.
В.Я. Гонтарука, як інвестора, визнають, бо неабиякі гроші вкладає у поля. Але і йому потрібна підтримка. Невже незрозуміло, що до землі завжди потрібно було ставитися хоча б на рівні середніх господарств? Адже як могло таке статися, що сусіди у Флорино збирають по 35-40 центнерів пшениці з гектара у неврожайний рік, а у Лісничому – тільки по 20? Тож і інвестору потрібна підтримка. А такому, який орендує поля у Вовчку, потрібно мати ще й совість. Обіцявши на сході села розрахуватися за орендовану землю, не поспішає це робити.
А як почувається у даній ситуації теперішня влада у селі? Хоч цілком зрозуміло, що силами виконкому у складі декількох чоловік, навіть депутатів, не просто вже щось зробити, змінити.
Найголовнішим поки що у її діяльності є те, що ні сільський голова О.Г. Світайло, ні актив не опустили ще, як кажуть, руки. Намагаються робити хоча б те, що можна.
У селі згадують, що за останні століття Лісниче взагалі пережило масштабні потрясіння. У Копистирині, як воно колись називалося, мешкало до 14 тисяч населення, більше, як тепер у райцентрі. Невже нинішні негаразди нащадки теж вважатимуть одним із таких? Яку оцінку дадуть тоді вони теперішнім діям?
Зважаючи, що у роки голодомору в Лісничому і Вовчку загинуло більше семисот жителів, при підтримці населення в обох селах у цьому році буде встановлено пам'ятні знаки жертвам голодомору. Кошти на них в бюджеті сільської ради передбачені.
Чим тільки може підтримує сільська рада ініціативу дирекції школи щодо другого етапу її ремонту у нинішньому році. У цій програмі задіяні вже й обласні інстанції.
Немаловажним доказом того, що Лісниче живе, є те, що у місцевому будинку культури і справді лунають пісні – організовуються концерти, приурочені пам'ятним датам. Причому, їх рівень такий, що творчі колективи запрошують виступати в інші села.
У Лісничому створюється комунальне господарство. Вже виділено приміщення для охолоджування молока, закуплено ємкості, оформлено документацію.
Працює також пункт штучного запліднення тварин. Хоч він і збитковий, сільська рада його утримує, щоб люди мали можливість розводити ВРХ.
Якби справи по оздоровленню економіки теперішньої громади просувалися далі інтенсивніше, за відгуками жителів села, знайшлося б чимало охочих повернутися додому на проживання.
На жаль, домінують тут поки що проблеми. Наприклад, лісничани стверджують, що має місце пряма тенденція робити бізнес, народжуючи дітей. Щоб отримати гарантовану державою допомогу, народжуються вони і там, де абсолютно немає умов для їх існування. Якою має бути їх доля і чим у такому випадку може зарадити сільська рада?
Такий вид підприємництва, як торгівля, тут вважають теж проблемою села. Бо насправді при цьому одна людина прагне вижити за рахунок іншої. Роботязі ж, та ще й з чистою совістю, виживати в таких умовах важко взагалі. Молодій сім'ї з двома дітьми, вважають у Лісничому, взагалі не піднятися, якщо в хаті немає хоч одного пенсіонера.
Неабияк насторожує батьків впровадження тестування школярів перед вступом у навчальні заклади.
До речі, навіть при всіх своїх негараздах ніхто, з ким довелося розмовляти, не був проти приватизації. Тепер у населення десятки тракторів, є автомобілі, власники яких неабияк виручають, надаючи послуги односельчанам. Однак мала б бути ота приватизація такою, щоб нічого не пішло на спад. Взяв землю – забезпеч використання, дісталася техніка – вона не повинна простоювати.
Щодо процесу знищення майна колишнього товариства, який чомусь нікому було зупинити у селі, то як тут не згадати народну мудрість: "За крихтою погналися, без куска хліба зосталися". Хіба ніхто не розумів, що оте розібране майно зовсім не вирішувало проблеми?
Павло КУШПЕЛА.