Колись практикувалися так звані „ленінські п’ятниці”. У село виїжджали бригади керівників і спеціалістів різних галузей, які розповідали про те, що зроблено по їхніх сферах і відповідали на запитання. Нашу бригаду – десь до півтора десятка чоловік – очолював член бюро Гліб Матвійович Терешко. Приїхали у бригадне село Теофилівку. Спочатку керівник прочитав коротку доповідь про те, що робиться у світі і в районі.
– А тепер запитання, будь ласка!
Одна бабуся піднялася:
– Коли продаватимуть шифер?
– Ну що, люди добрі, відповісти на це питання? У Душанбе землетрус був! Перевернуло вверх ногами будинки і діток поприкидало! Куди цей шифер – нам чи їм!
– Їм! – кричить зал!
– Ще які питання?
Звертається чоловік:
– А я хотів би спитати, коли можна важкий мотоцикл купити?
– А ким ви працюєте?
– Їздовим.
– Люди добрі, я дивлюся на зал і бачу, що всі в хустинках. Це жіночки, які своїми руками історичні рішення з’їзду в життя перетворюють. Спасибі вам за руки працьовиті, дай Бог вам здоров’я. А це, вибачте, їздовий. Хай зал вибачає, опалку під с.....у та й поїхав. А жіночка твоя в польовій бригаді робить, сапою тягає. А звідти на плечах мішечок або бурячиння, або павутиці, бо ж скотинка є. А дома чоловічина випив сто грам. Вона мусить горілку гнати, вигнала – погана, а він жінку гонить кругом хати: „Гони таку, як треба!”. Путній первак випив, знов гонить, бо п’яний. І йому ще мотоцикла треба! Ладно – буде!
«Ленінські п’ятниці» завершувалися запрошеннями приїжджати ще і, звичайно ж, вечерею... Люди були „поінформовані”, справи в районі йшли добре, збоїв не було. А „ленінці” готувалися до наступної п’ятниці.
Анатолій КОКОШКО,
пенсіонер.