Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках двадцятого століття на знала, мабуть, жодна країна. Я багато років займаюся дослідженням і вивченням цього трагічного періоду в житті моїх односельчан, розмовляв з багатьма живими свідками тих подій. Їхні розповіді тривогою і сумом відгукуються в серці. З голоду пухли і помирали діти, чоловіки, жінки, часто цілими сім'ями. Були випадки людоїдства. В історії України голодомор – це невигойна рана.
Така гарна наша П'ятківка, роботящі люди, родюча земля, багаті врожаї можна збирати, а людей стільки знищив голод.
– Мої односельчани, – згадує 92-річна Софія Дворчук (дівоче прізвище Мазур), – свято бережуть пам'ять про заморених голодом. Наша сім'я була велика – батько, мати і семеро дітей. Я родилася 1918 року, тож
1932-1933-ті добре запам'ятала. Пізньої осені опівночі наполегливо постукали у вікно, татко відчинили, засвітили каганець. У хату зайшли п'ятеро дужих чоловіків. Вони заявили, що наша сім'я підлягає розкуркуленню. Ми всі на печі, лежанці, напіводягнені і голодні, перелякалися, заплакали. Мати теж плакала і молилася Богу. Активісти заходилися "господарювати", все позабирали з хати, навіть рушник, який висів на кілку, забрали все збіжжя. А на вмовляння батька, щоб залишили для дітей хоч півмішка зерна відповіли "...в тебе ще є хліб закопаний, хочеш – знайдем". А старший з них сказав аби батько віддав ключі і забирався із сім'єю з хати. "Куди ж мені діватися з дітьми – на порозі зима?" Відповідь була короткою: "Куди хочеш, ми виконуємо наказ...".
Родичі прийняли нашу сім'ю, а в нашу хату поселили голову колгоспу, якого привезли з Бершаді.
Сусіди – Лукаш Ревтюх і вся його сім'я повмирали з голоду. Афії, її чоловіка Василя та їхніх дітей теж нестало. Батько не міг спокійно переспати ночі, все щось говорив.
Я чула від нього: "Поїду світ за очі". І настав такий час. Рано-вранці, помолившись Богу, він обвів поглядом дітей, які ще спали, попрощався з мамою і зі мною, бо я рано вставала і пішов в холодний досвіток.
Аж перед Різдвяними святами сусідка Марія, де ми раніше жили, принесла звістку, що батько в Сухумі разом з односельчанами ліс ріжуть.
Ми хоч довго добиралися, але все ж приїхали до нього і так вижили. А в П'ятківку повернулися в 1938 році.
А ось як згадує голод тридцятих років 87-річний фронтовик Пилип Петрович Кушнір:
– Наша хата крайня, біля самого цвинтаря на Слободі. Мій молодший брат – Данило часто хворів, був вдома, сидів біля воріт із зошитом і записував кого ховають. У першій половині літа 33-го більше сотні людей було поховано. Багато слободян ховали вночі, без трун.
Сім'ями вимирали з голоду, згадує Пилип Петрович і називає сім'ї Павла Дробота, Федора Загоренка, Корнила Воронюка, Данила Кушніра, Тимофія Поліщука.
Коли гортаю офіційні документи, перечитую статті і книги дослідників про голодомор, слухаю спогади тих, кому пощастило вижити, все більше розумію, що це була цілеспрямована акція винищення українського народу, непрощенний злочин.
А я пригадую голод 1946-го. Після війни поля обробляли лопатами, сапами, запрягали корів. Урожаї були мізерні. На трудодні давали грами збіжжя. Люди голодували. Дорослі і діти йшли на поле збирати колоски, а охорона їх доганяла і била, забирала знайдене. Марія Сусницька, Параска Каричковська взяли по 8 качанів кукурудзи і отримали по 8 років тюрми, а Марія Гавриш взяла 5 буряків, відсиділа 5 років.
П'ятківчани їхали в західні області, щоб обміняти деякі речі на харчі. Мій батько, повернувшись з Японської війни, на другий тиждень теж поїхав у Західну Україну. Там виміняв рядна, скатертини, обійця на жито та боби, приїхав через два тижні, ділив так, щоб хватило до нового врожаю. Так і вижили.
Мойсей ПОХИЛА,
громадський кореспондент.