Скільки себе пам'ятаю, завжди був прихильником фізкультури і спорту в цілому і футболу зокрема. Не можу навіть уявити життя без цього. Тож постійно стежу за тим, як розвиваються різні види спорту в районі. Але сьогодні хотів би згадати часи, які ми, старше покоління, називаємо золотими. Пригадую, у далекі шістдесяті зібрав нас, молодих, тодішній голова колгоспу Іван Панасович Печериця і сказав: "Давайте побудуємо стадіон. Кошти на це знайдуться, але і від вас багато залежить". З яким ентузіазмом і запалом виходила молодь на суботники! Вже через місяць у Війтівці з'явився красень-стадіон з чудовим футбольним полем, біговими доріжками.
На ігри нашої команди приходили сотні глядачів. Через кілька років ми грали у першості області, здобули кубок Вінниччини з футболу серед сільських колективів. Активно функціонували секції важкої атлетики, боротьби. У ті часи найвищого розвитку фізкультура і спорт досягли у Шляховій, де завдяки ентузіазму Петра Леонтійовича Павлишина з'явився не тільки стадіон, а й чудовий спортивний комплекс. Добре ставлення до фізкультури і спорту було також у Баланівці, Маньківці та інших селах. Власне кажучи, важко назвати село чи трудовий колектив, які б не виставляли команди на районні спартакіади чи якісь інші змагання.
Мені можуть закинути, що, мовляв, дещо суб'єктивно оцінюю колишні часи, а нині теж спорт розвивається і не гірше, ніж колись. Це, звичайно, так. Але головна відмінність у тому, що у ті часи, з яких розпочав мову, він був масовим, фізкультурним рухом охоплювалася величезна кількість людей. І кожні змагання ми сприймали як свято краси, молодості, сили. Про високий рівень змагань, їх масовість дбали керівники фізкультури і спорту Михайло Іванович Тумак, Прокіп Павлович Похила, Андрій Іванович Паламарчук, Віктор Васильович Онищенко, Григорій Васильович Бабченко. До речі, ще порівняно недавно, коли я очолював федерацію футболу району, а спортом керував Микола Петрович Грабчак, ми домоглися, щоб у першості району брали участь 12-14 команд по першій групі і 10 – по другій. Не було практично жодного села, яке б не мало своєї команди, а в райцентрі їх було кілька. А команда райцентру була постійною учасницею футбольної першості області.
Велика увага приділялася розвиткові технічних і військово-прикладних видів спорту. У кожній школі був стрілецький тир. Я особисто двадцять два роки працював інструктором-методистом з фізкультури і спорту в автошколі. Ми постійно проводили змагання з мотоциклетного спорту, картингу, автоспорту, стрільби тощо. Напевно, старше покоління пам'ятає, як у Бершаді на центральній площі і в Шляховій проводилася першість області з картингу, на автодромі – з мотокросу. Пригадую, що не було відбою від бажаючих займатися у секціях військово-прикладних видів спорту. Думаю, що значну роль у тому, що фізкультура та спорт мали масовий характер, відігравало й те, що на їх розвиток виділялись додаткові кошти, у більшості сіл і навіть у великих трудових колективах працювали на постійній основі інструктори зі спорту.
Що ж ми маємо зараз? Не хочу жодною мірою применшити досягнення сучасних спортсменів. Більше того, я щиро радію їхнім успіхам на всіх рівнях, гордий, що і в нашому районі відбуваються навіть чемпіонати України (про таке ми навіть не мріяли). Справді, такому спортивному комплексу, який спорудив у Ставках Анатолій Телятников, могли б позаздрити городошники великих міст. Чудовий стрілецький комплекс діє в Маньківці, тут же створено прекрасні умови для підготовки юних боксерів. Керівник місцевого товариства "Лан" Сергій Павлович Савченко гідно продовжує справу свого попередника Бориса Дементійовича Булки. Радують своїми досягненнями, у тому числі на міжнародних турнірах, веслувальники, яких тренує Любов Аркадіївна Пугач, шашкісти, якими опікується Олександр Олександрович Дьомін... Цей перелік можна продовжити. Але, на превеликий жаль, усім цим видам спорту бракує одного, дуже важливого фактору – масовості.
Розумію, що зараз непростий час, бракує коштів, та все ж при бажанні можна так організувати роботу, щоб залучати до спорту якомога більше людей. Адже фізкультура і спорт – це насамперед здоров'я.
Не можу не згадати у цей день людину, яка дуже багато зробила для розвитку спорту в районі, – Дмитра Михайловича Заболотного. Один стадіон із пластиковими кріслами чого вартий! Днями до мене звернулася група ветеранів футболу з пропозицією започаткувати футбольний турнір пам'яті Д.М. Заболотного, зробити цей турнір щорічним, запрошувати спортсменів-ветеранів з різних міст України. Чудова ідея. І бажано, щоб її підтримали і влада, і потенційні спонсори. Це буде гідним вшануванням пам'яті нашого славного земляка.
Завершуючи, хочу побажати всім читачам не бути байдужими до спорту, залишатися не тільки вболівальниками, а й самим займатися посильними для себе видами, що забезпечать вам силу, здоров'я, бадьорість, оптимізм і довголіття.
Микола КРАСИЛЕНКО,
ветеран спорту,
громадський кореспондент.
м. Бершадь.