Пенсіонерів Євдокію Микитівну Лук'янчук та її чоловіка Петра Сергійовича знають не тільки у Глинському чи П'ятківці. Це до них щовесни їдуть по розсаду навіть із райцентру, де її на базарі хоч греблю гати. Адже не раз вже переконувалися, що розсада саме від них – то вже гарантія, що будуть помідори.
А ще вони займаються квітникарством. Хоч певною мірою це їх бізнес, з квітами на ринку не стоять. У них забирають їх вдома.
Рослинництвом Євдокія Микитівна захоплюється все життя. Тож і не дивно, що город, взагалі обійстя влітку, ніби оранжерея. Під вікном хати рясніє плодами лимон величиною зросту людини. Другий рік вже плодоносить інжир, є мандарин. А ще актинідія, красива декоративна рослина, полуниці, малина, яка плодоносить до осені. На грядці нарциси, жоржини. Петро Сергійович нащепив яблуні, груші.
То неправда, кажуть обоє, що у цьому році не вродила картопля. До речі, крім традиційного способу її вирощування, щоб обхитрити природу, вони апробували ще й власний. Посадили її після того, як вибрали часник. У середині серпня, коли готувався цей матеріал, вона ще тільки цвіла. Види на врожаї були прекрасні. Та і вибирати її, мабуть, буде легше, коли різні строки дозрівання.
Знають старенькі і що таке ущільнені посіви. Щоб не пустувала грядка, як виріжуть тюльпани, сіють на ній баштан. А як зберуть кавуни і дині, навесні на ній знову цвістимуть тюльпани.
Хоч городу, мабуть, з гектар, із засобів механізації у пенсіонерів хіба що поширена у Глинському "механізована" сапа, виготовлена із старої велосипедної рами і колеса. Але з усього видно, що цікавляться тут й іншими новинками, які можна застосувати у господарстві, зокрема у городництві. Наприклад, на багатьох городників наводять жах кроти, з якими не можуть дати раду. Вони ж відлякують їх при допомозі елементарного пристрою: пластикова пляшка, з вирізаними по її боках отворами і насаджена на металевий стержень, обертається навіть від подиху легенького вітру й створює при цьому такий звук, що бідні кроти тікають навіть від сусідів.
На моркві і цибулі – айстри. На запитання навіщо, Євдокія Микитівна відповідає, швидше всього жартуючи,; "Щоб красиво було на городі". Бо на чималій грядці з гладіолусами боби вирощує для того, щоб не водилися медведки.
На городі чорна редька і капуста, квасоля із тих її різновидів, які готують із стручками. Прекрасна кукурудза, гарбузи і ще чимало всякої всячини. Цьогорічна посуха ніби обминула це обійстя.
На подвір'ї, у пристосованому посуді, росте лавровий лист, теж вище зросту людини. А останнім часом господиня захопилася ще й вирощуванням бананів.
Здавалося б, такому подружжю, як кажуть, і карти в руки. Он скільки можна у них навчитися, перейняти. Однак, як тут вже не згадати відомий вислів: "Маємо те, що маємо". Справа в тому, що Петро Сергійович, відпрацювавши загалом з півстоліття у МТС, тоді ще "Сільгосптехніці", "Сільгоспхімії", але не має земельного паю. В той час, як у декого земля пустує.
Можливо, все це і законно, бо таки не працював у колгоспі. Але весь парадокс у тому, що працювати все життя йому доводилося в організаціях, які обслуговували колгоспи. Чому ж тоді законодавством це не враховано?
Ще раз дуже образили ветерана, за його словами, коли підвищували пенсії. Хтось простояв на прохідній у холодку і навіть не знає, де то поле, а пенсію тепер отримує таку, як і він, тракторист. От і шукають разом із дружиною, щоб про це не думати, розраду тільки у праці.
Щоб усе, про що тут розповідається, не видалося комусь надуманим, залишається додати одну немаловажну деталь. Город, про який йдеться, у долині біля річки і ціле літо поливається. Тут же, за словами Петра Сергійовича, чотириметровий пласт торфу, якого вистачило б, щоб удобрити не одну сотню гектарів поля. Однак наша влада того резерву чомусь не помічає.
Одна з основних причин занепаду сільського господарства, на його думку, криється в тому, що останнім часом ми чомусь хочемо враз усе мати, але працювати не поспішаємо. Бізнес, звичайно, добра справа, але якщо не працювати, не виробляти продукцію, то ніякого поступу вперед не буде.
Павло КУШПЕЛА,
кореспондент газети.