Нелегким було життя нашого друга, офіцера Реки Олександра Івановича. Він пройшов тернистий, і, на жаль, короткий життєвий шлях. Його дорога з рідного села Поташні, від шкільного порогу пролягла через багато життєвих висот, які він долав успішно: Ленінградське вище військове училище, служба в армії, два роки війни в Афганістані. Мужньо переніс він тягар війни, загибель бойових друзів. На його грудях без слів про все говорили бойові нагороди: орден Червоної Зірки, медаль: "За бойові заслуги" та медалі за бездоганну службу у лавах Збройних Сил СРСР та України. Їх просто так не дають, вони дорого коштують.
Ніби тільки вчора він повернувся з останнього місця служби з метою почати цивільне життя. На запитання:" Чим думаєш зайнятися?", Саша відповів: "Буду працювати на землі. Займусь благоустроєм села. Роботи "море", хватило б тільки здоров'я". І він ніколи не відступав від своєї мети. Як би не складались у нього справи, він не здавався, шукав різні варіанти, щоб виправити ситуацію. І, як правило, йому це вдавалося. Одному Богу відомо, чого це було варто. Він був великим оптимістом.
Афганістан – закрита тема, яку Саша ніколи, ні за яких обставин, ні з ким (окрім однієї людини) не обговорював. На всі запитання, що стосувалися служби в ДРА, відповідав коротко: "Воно тобі не потрібно." Тому, мабуть, він ніколи не ходив на щорічні зустрічі воїнів-інтернаціоналістів.
Доля рідного села стала і його долею. Важко перерахувати людей, яким він встиг зробити добро, сіяв його щедро в людські душі, мов зерна в землю, бо не вмів проходити мимо чужої біди, болю. І сирота, і вдова були не байдужими для нього. І як доказ цьому, стоїть впорядкована солдатська могила по дорозі на Поташню, яку він доглядав і разом з сільською радою капітально облаштував. Проїжджаючи біля пам'ятника, згадуємо Сашу Реку і думаємо, що так могла вчинити лише Людина з великої літери, Людина доброго серця і благородної душі, яка знає, що таке війна, що означає втрачати бойових друзів.
Окремою темою стоїть відбудова ставків за селом. "Хочу, щоб людям після роботи було де відпочити, дітям покупатись, а старшим половити рибу", – такою була мрія майора Олександра Івановича Реки. Хвороба не дала йому закінчити розпочаті справи. Він мало прожив, багато чого не встиг, але своїми вчинками зробив головне – залишив про себе добру пам'ять. Донечка Іванна і син Саша можуть по праву пишатись таким батьком.
Дуже важко писати в минулому часі про людину, яку глибоко поважали, якого вважали людиною обов'язку і честі, щедрого в усьому розумінні, офіцера з великої літери, бути другом якого вважали за честь, якого, на превеликий жаль, ось уже рік, як немає серед нас. Його дуже нам усім не вистачає.
Ми завжди будемо тебе пам'ятати і сумувати, Сашо.
Друзі.
О.І. РЕЦІ присвячується
Тебе немає просто серед нас,
Та в пам'яті будеш завжди із нами,
У теплих сказаних словах,
У створеному добрими ділами.
Ти не пішов у небуття,
Не зник безслідно димом синім,
За приклад нам – залишене життя,
Любов земна – як відданого сина.
Добром іскрились серце і душа,
Собою зігрівали все навколо,
Легкі, з такими, труднощі буття,
Такі не забуваються ніколи.
Олена Юхимівна ВОЗНА.