Як різняться вони? Над деким вона так вже позбиткується, що і не передати. Але і в таких випадках, хто має силу, переборює негаразди і залишається людиною. Глушить їх горілкою лише той, у кого не вистачає терпіння вистояти. Полегшення при цьому хоч і настає, та лише до тих пір, поки зелений змій взагалі не візьме таку людину у свої міцні обійми. А так, як з них не так просто вже і вирватися, людина знову втрачає спокій, сім'ю, а то і життя.
Над Володимиром Приком, який народився ще до війни, вона теж неабияк познущалася. Якось мати випросила у трактористів пляшечку гасу. Потрібно було чимсь світити. Вони ж, горе-жартівники, налили бензину.
Коли вона звернулася до сина, щоб залив у лампу і засвітив, той з радістю заходився допомагати. Дарма, що був іще дошкільного віку, робити це доводилося вже не раз.
Та на цей, ненароком, мабуть, не тільки облив лампу, а і порозливав. Та ще і пляшечку поставив недалеко. Тож як тільки витер сірник, вмить спалахнув вогонь і настільки обпік обличчя, що живого місця не залишилося. Добре, що хоч встиг заплющити очі.
Рятували його тоді, як могли. Скільки разів тільки переніс операцію по пересадці шкіри. І все ж сліди залишилися такі, що соромився з'являтися на людях.
Коли закінчив семирічку і пішов працювати причіплювачем у тракторну бригаду, не повезло знову. Поламав ногу і став інвалідом. Здавалося б, що робити, навчатися не дозволяли статки, бо дома залишалося ще четверо дітей.
Завітавши якось у колгоспну майстерню, почав приглядатися. Подобалося тут абсолютно все. І дзижчання циркулярки, і гул стругального верстата. Але чи не найбільш заворожувало, коли із звичайної деревини
з-під рук майстра могло вийти і вікно, і ящик до воза.
Коли попросився на роботу, колектив не тільки із співчуттям сприйняв його появу, а і допомагав, підказував. В результаті не минуло багато часу, а він вже навіть випереджав декого із наставників, опанувавши професії і теслі, і столяра, і колісника, і бондаря.
Придбав стругальний верстат, інше причандалля і додому. Вдень працював у колгоспі, а вечорами виконував замовлення односельчан на вікна, двері. На ту пору якраз був пік будівництва на селі, тож роботи вистачало.
Дівчата, звичайно, задивлялися на нього не так, як на інших хлопців. Не то із співчуттям, не то з цікавістю. І від цього він дуже страждав. Якось на весіллі, самому довелося бути свідком, як він запросив дівчину до танцю, а та відвернулася. Підійшов до іншої – те саме. Ледве заспокоїв тоді його.
Але як зі своєю наполегливістю знайшов місце у житті, роботу, так знайшов і пару. У їх сім'ї панували мир і спокій. Збудували хату. Коли Бог послав спочатку сина, а потім і дочку, раділи безмежно.
Так і відпрацював у будівельній бригаді чверть віку, аж поки не прийняв колгоспну пасіку. Вона була у такому стані, що рамки з розплодом, щоб підтримати, довелося носити з дому. Аж поки не стала сильною.
Життям був задоволений завжди. Любив компанію, мав друзів, ходив у гості. Любив поспівати. Але долі того виявилося замало, і вона ще раз вирішила над ним позбиткуватися. Раптово помер батько. Син, відслуживши в армії, створивши сім'ю і навіть подарувавши батькам онука, трагічно загинув. Переживав тоді настільки, що і не передати.
Дочка, вийшовши заміж, теж втішила батьків двома онуками. В них і знаходить розраду, тамуючи біль втрат.
Не стільки вже і забагато у нас тепер таких, хто вміє вишукати в собі сили, щоб вистояти у житті наперекір усім негараздам. От і він не зламався, залишившись Людиною з великої літери. Недаремно кажуть, що людина красива не тільки обличчям, а і своїми діями, вчинками.
Так, молодь тепер більш освічена. Але якби вона брала приклад зі старших, порядних людей, набагато менше було б залежних від нікотину, алкоголю. Менше було б наркоманів і злодіїв, а більше сімей, які ми називаємо благополучними.
Василь ДЕРКАЧ,
громадський кореспондент.
с. Кидрасівка.