[ 27.05.2006-7:23 ] «

Важко уявити собі: звідки бралися сили у війну у цієї невисокого зросту жіночки? Адже вона разом з дівчатами вдень працювала на будівництві заводу, а ввечері вчилася на червонохрестівських курсах медсестер. Були на казарменому положенні. Вночі їх часто піднімали по тривозі – приймали і евакуйовували поранених. Щуплі, худенькі дівчата носили важких, кремезних бійців, які не могли пересуватися самостійно. Навчилися робити живі носилки – "сідла" (це коли вдвох хрест-на-хрест скріплювали руки і між собою садили пораненого). Отак і працювали. А вранці потрібно було йти на будівництво.
– До цього я просилася на фронт, – розповідала учням ПТШ на зустрічі в районному краєзнавчому музеї С.О. Гончарук, – але в військкоматі мені відмовили.

Докладніше »»»» 

  [ 16.05.2006-20:56 ] «

14 травня на 56-му році життя перестало битися серце нашого земляка – щирої людини, доброго товариша, чуйного сім'янина Андрія Павловича Чернеги.
Достойно він провів своє земне життя. Народився 15 жовтня 1950 року в селі Баланівці, в сім'ї колгоспника.
Життєва нива тісно пов'язала діяльність Андрія Павловича з народним господарством. Розпочав трудову діяльність у будівельній бригаді колгоспу ім. Кірова рідного села.
Після закінчення Одеського інституту народного господарства працював головним бухгалтером колгоспу "Комунар" с. П'ятківки, старшим економістом-фінансистом-контролером районного управління сільського господарства.
До останніх днів Андрій Павлович працював начальником відділення Державного казначейства у Бершадському районі. Неодноразово обирався депутатом районної та сільських рад, головою ревізійної комісії районної організації профспілки працівників АПК.

Докладніше »»»» 

  [ 16.05.2006-20:55 ] «

Колектив відділення Державного казначейства у Бершадському районі глибоко сумує з приводу передчасної смерті начальника відділення Чернеги Андрія Павловича та висловлює щирі співчуття рідним і близьким покійного.

Колектив редакції газети "Бершадський край" глибоко сумує з приводу передчасної смерті Чернеги Андрія Павловича – давнього друга районки, творчої людини з щедрим, відкритим серцем та висловлює щирі співчуття сім’ї покійного.

  [ 16.05.2006-20:36 ] «

ВЕЛИКИЙ ПОДВИГ НЕ ЗАБУТИ
Наші батьки, діди і прадіди не хотіли війни. Вони саджали сади, вирощували хліб, зводили нові міста, виховували дітей – будували гарний, світлий дім на землі.
А довелося воювати, замерзати, умирати, воскресати, але з одним бажанням – перемогти. Цього хотіли всі, жили одним – відвести біду! Не жаліли для цього життя. І перемогли!
Повернулись солдати додому – на завод, у рідне село, в інститут. Добудували дім, засіяли поле, працювали так, ніби знову на фронті, ніби були в бою.
І зараз вони з нами – Солдати Перемоги. Наша гордість, совість. Приклад у важкий час.

Докладніше »»»» 

  [ 23.02.2006-7:58 ] «

Чимало бершадчан давно знають і поважають гарну і дружну родину Кольченків. Розповідь у переддень 23 лютого найсправедливіше буде розпочати із її глави Івана Архиповича, який нині разом з дружиною Євгенією Онисимівною мешкають у Бершаді.
Вікопомними дорогами Великої Вітчизняної війни з першого і до останнього її дня крокував, як і всі. Найзаповітнішою мрією, згадує він, було якнайшвидше осилити, зламати натиск ворога, щоб можна було звільнити рідні, дорогі серцю міста і села.

Докладніше »»»» 

  [ 23.02.2006-7:57 ] «

Микола Петрович Журавльов хоча і народився у Сумській області, але виріс у Бершаді. Закінчив 10 класів і в сороковому вступив до Харківського інституту механізації сільського господарства. Там і застала його війна.
Навчальний заклад евакуювали в Самаркандську область. Працювали студенти в одному з племрадгоспів. У 42-му Миколу призвали в армію. Він закінчив полкову школу розвідників і був направлений до 6-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії, яка з боями відступала на Воронеж. Саме тут і отримав молодий солдат бойове хрещення – його контузило, а осколки, немов на згадку про той бій, Журавльов і досі носить у лівій руці.
– На той час я був баштовим стрільцем Т-34, – згадує ветеран. – Танк підірвався на міні. Механік-водій загинув. Ми з командиром почали вибиратися. Піднявши кришку люка вперед, я руками вчепився за краї отвору, щоб вибратися. І тут по танку вдарив ще й снаряд…

Докладніше »»»» 

  [ 27.10.2005-9:32 ] «

Біленькі хати на виднокрузі, широкі і довгі вулиці, обсаджені плодовими деревами, синьоока річка… Здається, зроду не торкалося жодне лихо цього поселення. Та на віку, як на довгій ниві. Всього довелося пережити війтівчанам. Були дні радісні і сумні. Найбільшим горем стала Велика Вітчизняна. 1 серпня 1941 р. село окупували німецько-румунські війська, і майже 4 роки перебувало в окупації. З нього пішли на фронт 1119 чоловік. Загинуло в боях 498, 120 – повернулися інвалідами.
Війтівчани обороняли Москву і Ленінград, Київ і Харків, безстрашно кидалися в рукопашні бої з відбірною дивізією при обороні Одеси, стояли на смерть при захисті Севастополя, Сталінграда. Всі вони нагороджені орденами і медалями.
У Війтівці хазяйнували румуни. Із розповідей наших дідів, вони були набагато лояльнішими, ніж окупанти-німці, які встановили свої порядки за Бугом. Там панували грабіж, насильство, вбивство. Можна тільки співчувати горю матері, в якої забрали дочку 16 років і прикладами загнали в товарний вагон на каторжні роботи в Німеччину.

Докладніше »»»»