[ 14.03.2007-22:00 ] «

В День захисника Вітчизни до редакції надійшов лист фронтовика із Джулинки Олексія Пилиповича Степового – відомої і шанованої людини в районі, який був очевидцем форсування радянськими військами річки Південний Буг.
Напередодні, 10 березня 44-го наше село заполонили німці. Всі схвильовано сперечалися про щось по-своєму.

Докладніше »»»» 

  [ 14.03.2007-21:59 ] «

Вже 63 роки пройшло з того дня, як наше село визволили від фашистських загарбників. Для тих, хто пережив воєнне лихоліття, це наче недавно було: здригалася і стогнала земля, а небо клекотіло…

Докладніше »»»» 

  [ 14.02.2007-19:15 ] «

Осіївка – село особливе. Розкидане по урочищах і обнесене лісом, воно ще в часи фашистської навали стало центром партизанського руху на Бершадщині, а місцеві партизанські землянки були для багатьох сільських хлопчаків справжньою школою мужності і відваги. Можливо тому чимало з них обрали професію захисника Вітчизни, гідно виконували й понині виконують свій обов'язок під час строкової служби в армії, а найсвятіше місце тут – величний меморіал Слави загиблим трьомстам односельчанам в роки боротьби з фашистами.
Не обійшла Осіївку і афганська війна. І хоч нині доведено безглуздість відправки на бойню наших безвусих юнаків, все ж не їх вина в тому, що довелося їм стати заручниками широкомасштабних ідеологічних експериментів радянського керівництва. Як би там не було, а осіївчани, як і їх ровесники, всі афганські випробування витримали гідно.
У невеличкій кімнатці Осіївської школи оформлено музей воїнів-афганців. 18 їх дивляться з фотографій стенду з локанічною назвою "Час вибрав нас". А троє – Олег Недзеленко, Михайло Хмарук та Михайло Ільченко, які повернулися додому з цієї війни в цинкових трунах, зображені кожен на величних картинах у військовій формі.

Докладніше »»»» 

  [ 03.12.2006-13:35 ] «

З кожним роком все менше залишається з нами людей, які захищали рідну землю від ворога ціною власного здоров'я і залишилися інвалідами. Так, в П'ятківку з полів Великої Вітчизняної війни повернулося 420 односельчан, з них – 120 інвалідів. Нині в селі проживають 26 учасників бойових дій, з них 20 – інваліди. Мені часто доводиться з ними спілкуватися, в багатьох уже поважний вік і потребують вони уваги та допомоги як молодших поколінь, так і держави.
Розмовляв із Іваном Кузьмовичем Гончарем, йому 88 років.

Докладніше »»»» 

  [ 28.11.2006-20:03 ] «

Як живий свідок, хочу розповісти про геноцид голодомором нашого народу 1932-1933 рр. та половину 1934-го. Я пишу для молодих, хто не знає про голодомор, і для таких людей, які не хочуть визнавати всього цього вандалізму та говорять, що його не було. Мій дідусь повірив у більшовицький лозунг: "Земля – селянам, заводи, фабрики – робітникам, мир – солдатам". Він любив працювати біля землі разом із своєю сім'єю.
У 1922-1923 рр. влада роздавала земельний наділ на кожного члена сім'ї. В діда було два сини, дві дочки і загальний земельний наділ склав 13 га. Згодом сім'я збільшувалася, і всі разом працювали. Це був дружний сімейний підряд. Пройшов деякий час, стали організовувати СОЗи (спільний обробіток землі). Почалася колективізація. Був лозунг: "Кто был никем, тот станет всем". Його підхопили ледачі. Були організовані комбриги (комсомольські бригади) та комнезамські бригади (комітет незаможних селян). Більшість із них не хотіли фізично працювати на землі.

Докладніше »»»» 

  [ 28.11.2006-20:03 ] «

Одна з найстрашніших сторінок українського народу – голодомор 1932-1933 і 1946-1947 років. Ця трагедія не обминула і моє село. До 1932-го у нас проживало більше чотирьох тисяч населення, з голоду загинула третина.
Впродовж останніх років я збирав і вивчав свідчення старших за мене односельчан, які пережили те лихоліття. Тоді вони були десяти-двадцятилітніми. Серед свідків 99-річна Ганна Токарчук, 87-річний Василь Синявський, 90-річна Софія Дворчук, 84-річний Андрій Бойко, 86-річний Пилип Кушнір, 82-річна Ганна Чорновол, 88-річний Іван Гончар, 92-річний Григір Синявський. Побував я у їх оселях. Боляче робилося, коли слухав цих добрих, щирих, спрацьованих людей. Не можна було не дивуватися, як вони пережили колективізацію, голод, перетерпіли лихоліття війни і важкий післявоєнний час. З яким болем розповідали вони про тих, хто відійшов тоді в інший світ.

Докладніше »»»» 

  [ 22.11.2006-20:11 ] «

19 листопада на 44-му році життя трагічно загинув Олександр Іванович Лобода – депутат районної ради, головний консультант виконавчого апарату районної ради, голова правління районної організації Народно-демократичної партії.
Народився Олександр Іванович 16 вересня 1963 року в с.Великій Киріївці в сім’ї робітника. По закінченню В.Киріївської школи в 1978 р. поступив на навчання до Одеського технікуму харчової промисловості, потім проходив строкову службу, а після неї продовжив навчання в Одеському державному університеті ім. Мечнікова. Здобувши вищу освіту, отримав спеціальність викладача історії та суспільствознавства. Розпочав свою трудову діяльність вчителем історії Бершадської ЗОШ №1.

Докладніше »»»»