Андрій Гаврилович Коченко, інвалід першої групи, учасник бойових дій в Великій Вітчизняній війні, бойове хрещення отримав під Ясами. Згодом молодих бійців відправили на Урал, де наш земляк навчався, служив старшиною роти управління окремого дорожньо-експлуатаційного батальйону. Після перемоги над Японією А.Г. Коченка направили у Болгарію. Всього ж Андрій Гаврилович відслужив сім років і три місяці. Демобілізувавшись, 30 років працював сільським листоношею.
Докладніше »»»»
Цю історію розповів мені підполковник у відставці, який майже тридцять років прослужив у Радянській Армії, голова районної ради ветеранів війни і праці Володимир Максимович Крамар. Свого часу він, уродженець села Білий Камінь Чечельницького району, обрав професію військового і поміняв протягом служби немало гарнізонів. А в середині вісімдесятих років був військовим комісаром у невеликому сибірському містечку. Хоч місто невелике, та клопотів вистачало. Адже треба було забезпечити виконання плану по призову, перепідготовку воїнів запасу, належний військовий облік тощо.
Сімдесят п'ять років тому український народ став жертвою неймовірно страшного злочину – Голодомору. Трагедія, організована державою, у 1932-1933 роках, за підрахунками, забрала життя від 7 до 10 мільйонів українців, серед яких третина – діти. Радянська влада свідомо занижувала її масштаби. Наше покоління має спокутувати своє безпам'ятство і незнання (хай навіть і не зумисне) всієї правди про голод 33-го в Україні. Нині, коли всі наші прагнення спрямовані на розбудову правової, демократичної незалежної української держави, ця правда має стати унаочненням того, що ніколи не повинно повторитися, – застереженням до вияву будь-якого волюнтаризму, будь-якої сваволі щодо власного народу.
сказав знахар матері. Але він повернувся з війниЦя історія на перший погляд видасться неймовірною. Але все це трапилося з моїм дядьком насправді. … Андрійко ріс кмітливим і допитливим хлопчиком, добре навчався в школі. Ледь встиг закінчити школу, як почалася війна.
Про голодомор я розпитав свою прабабусю Христину Филимонівну Фартушняк, 1920 року народження. Ось про що вона мені розповіла. – Це були дуже страшні роки. У селі щодня хоронили десятками людей. Кожного дня по вулицях проїжджала підвода, на яку виносили з хат мертвих, були навіть випадки, коли на віз виносили з хати ще живих, але вже зовсім безнадійних людей (щоб до кінця дня не вертатись за ними уже мертвими). Людей хоронили в одній великій могилі без трун, а ті, що жили трішки заможніше, мертвих рідних замотували в рядна.
Ця моя оповідка, на перший погляд, є кумедною, але, разом з тим, вона з присмаком трагічного відтінку. Було це майже сімдесят років тому, а розповів цю історію мені батько, коли я вже був дорослим.
Справді кумедна подія сталася в нашому місті багато років тому. Тоді теж проводилися місячники і двомісячники по благоустрою населених пунктів. Та ставлення до цих заходів було далеко не в усіх однакове.Ось і захотілося розповісти читачам про підсумки одного з оглядів підприємств і організацій, розташованих в нашому райцентрі. Як завжди, одним керівникам дякували за гарно облаштовані території, іншим діставалось "на горіхи".
Паспорт
Пошук
Новини
Довідники
Оголошення
Прогноз погоди
Фотоальбом
