Стоїть ще не зовсім жовта, а золотава осінь. Ніжний, ще по-літньому теплий вітер роздмухує пасма бабиного літа, що легким павутинням обвили траву та високі бур'яни парку. Ніжно шелестять каштанові п'ятикутні листки, що в траві, немов серветками розляглись під пахучими свічами. А тепер колючі кульки ледь-ледь починають розкривати свої серединки, і додолу падають стиглі коричневі каштани.
Золотава осінь - спритна господарка. Підфарбовує мальовничими фарбами непорушну давню красу. Хто її посадив - не знаю. Але добре пам'ятаю, що будучи допитливою першокласницею першою екскурсією у світ незнаного, була екскурсія до парку. Як зараз бачу той осінньо-теплий день, коли ми ще зовсім маленькими дрібно ступали по шарудівшому листі, і уважно слухали розповідь старенької вчительки Ніни Іванівни Ігумен. А вона так казково фарбувала словами осінь. Потім ми йшли до річки Берладинки, що широченькою смужкоюз вихилясами несе свої води аж до Дніпра. Дивились у замріяне небо, що якраз відлунювало останніми ключами журавлів і темними зграйками якихось маленьких писклявих пташенят, що з землі здавалися чорною плямою в похмурому небі. Ми уважно слухали, і вдивлялись у небо, в природу тієї чарівниці - осені, і здавалося, що вона, та осінь, така як і ми, люди: ходить на двох ногах і працює. Потім ми весело збирали у кульки й кишені пузаті каштани, рвали палаючу горобину і збирали барвисті листочки.
Надовго запам'ятається мені та перша екскурсія в дивовижний парк. І не тільки я, а й всі учні школи пізнавали природу рідної землі з невеликого парку, що й до нині шумить верховіттям каштанів.