але… як би там не було, а було це давно, давно це було… із текстів, що найкраще збереглися можна було вичитати, що колись там було село…
…давно це було, давно… колись на гербі села, на блакитному тлі, красувався калач-коровай з усіма дарамим природи, що напевне символізувало гостинність місцевих жителів, а під ним глечик з попелом, що певне свідчило про походження, рід занять…, і нагадувало істину про тліннісь нашу…але згодом зникло навіть географічне, адміністративне означення населенного пункту… (марно шукатимите його і на державних, обласних чи навіть районних картах);
…колись тут було село, точніше, спочатку поселення, і не одне, а вже згодом село; щоправда, ніхто того початку не знав, бо й не знали свого роду-племені, хіба що до третього коліна, та й то з трудом пригадували як звали їхніх дідів-прадідів чи бабків-прабабків, ніби в тому було якесь закляття, ніби якась мара заслоняла пам’ять, засліплювала зір, затуляла вуха… так ніби за тим всім стояла якась темна сила, заці-кавлена в тому щоб цей нарід не знав свій рід, не знав своєї історії, служив чужим панам, не рідною мовою сповідувався, під чужу дудочку танцював… і пив, пив так, щоб не пам’ятав, не те що славних прадідів великих, але й щойно, вчора даного слова. Загарбники цілеспрямовано й ретельно нищили, часто руками ж “своїх” невігласів-вандалів, все, що нагадувало б наступним поколінням про свою правду в своїй хаті…
…колись, хоч бідненьке, але мальовниче, було тут село; як у пісні: біленькі хати, співають, “потопали” в білих, вишневих, яблуневих, вакаційових садах; а ще перед тим, як казали ті, що пам’ятали, як їм роказували ті, кому розказували їхні предки, так ніби там ніхто ніколи нічого не записував, тут був суцільний “чорний” ліс (відгомін цього факту ще чується у назвах частин села: “Дубина”, “Чорні кутки”); пани і підпанки сусіднього, західного племені, що на той час верховодили в цих краях, виселяли з навколішніх сіл найбільш “непослушних” у той, властиво, цей ліс і тим хто виживав, “дарували” право на життя, і господарування на ділянці відвойованої у лісу;
і був, кажуть, серед тих непослушних, такий “непослушний – чародій” на ймення Ант-оній-Ка, (чи Андрій, чи Аліпій, чи Антін?)- вже ніхто не знав достеменно; остерігалися його вельможні, кажуть, за потойбічні веди, туму й заслали його геть з очей; він же цілими днями й ночами, безперервно підтримуючи вогонь, щось варив у мідній посудині, і те вариво ніколи не виварювалося, ніби то був якийсь метал; а що попелу від тієї “вічної” ватри було багато, то навчив соплемінників використовувати його для виробництва скла, фарб, мила та ще чогось особливого…про що говорилося лише пошепки; нашіптують, що була то якась мікстура, якийсь напій очищений попелом до неймовірної чистоти; влада постійно намагалася накласти “лапу” на таке “нелегальне виробництво”, як чорт хреста ненавиділа алхіміка, але не могла спалити його на кострі інквизиції, і тим порушити місцеві традиції, тут такого не бувало!-; боялася викликати гнів неспокійних, вольнолюбивих тубільців,
тож, щоб не дратувати знахаря-характерника і не накликати ще більшої біди від природи, та щоб якось використати місцеві природні і людські ресурси - звідкись “згори” прийшло розпорядження палити дрова, а попіл використовувати для виробництва поташу; попіл збирали до спеціальних глечиків, котрі напевне ліпили також на місці ( хоч довкола був родючий чорнозем, придатної глини-глею також було достатньо); поташ наказали відвозити до містечка, а вже там використовувати для виробництва скла, фарб, мила…; незанадто підприємливі лісники-селюки, напевне, погодилися на таку поступку; відвозили той товар на возах змайстрованих місцевими колісниками; тож роботи було всім, а це як відомо, у всі часи, одне із основних питань громадянського співжиття;
так, чи приблизно так, появилося в недоторканому, чистому лісі, в центрі Європи, на місці ще руських, скіфських, кімерійських, чи ще бозна яких…племен, поселення зі своїми вальковими, бондарями, пасічниками, садовими, кравчуками… хазіями які вміли обробляти землю, шанувати ближнього і Творця. Таку ідилічну картину можна було б назвати “райським куточком” якби ж не воріженьки, а їх також, завжди було достатньо, особливо внутрішніх, однак ідентифікувати їх, як завжди, не просто. Сусіди близькі - воріженьки тяжкі, дуже швидко рознюхали про тутешні родючі землі і накинули зашморг на шию селянам так, що ті й не встигали збагнути на кого кріпачать. Мінялися часи й режими, а залежність лише інакше називалася. Сумнозвісний метод батога і пряника ефективно застосовувався і там: “село неначе (по)чорніло неначе люди (по)дуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть”…, щоправда, незавжди було аж так сумно, а коли було вже аж занадто - то люди співали, намагалися розвіяти свою тугу; бралися і за сокиру коли пісня не помагала, а супостат налягав; тим часом цивілізація розвинулася так, що важко стало розрізнити зовнішнього неприятеля від внутрішнього, барикади стали невидимими; в той час, коли сусідні народи, також у сварках і бійках, все-таки відстояли свою незалежність і почали новий етап інтеграції, але вже на засадах (відносної) толерантності і (відносної) поваги, то тутешні жителі так і не спромоглися на справжню незалежність, на свою правду в своїй хаті: нерідною мовою сповідувалися (якщо сповідувалися), під чужу музику танцювали, чужі свята святкували, рідко можна було почути джерельну пісню, на чужого пана працювали, втратилася навіть ілюзія доброботу і перспективи, що бувала за попереднього режиму ( хоч, зовнішньо, все вигляділо ніби нормально, якщо не звертати уваги на цунамі сміття і бруду, що заплавив навколішній, колись райськи чистий ліс… як не бачиш цього лиха, то скрізь здається любо й тихо… всі хвороби, тілесні і душевні лікувалися самогонкою, та навіть і горілка стала фальшивою)…
тож… як би там не було, а було це давно, …
із предань, що збереглися можна було відчути… - найціннішим що там було – долі людей - маленькі долі звичайних людей, які у відповідний момент перетворювалися у великі долі незвичайних, надзвичайних людей;
і лише неупереджений і допитливий шукач найсуттєвішого, міг знайти у тих письменах найцінніший скарб – мить любові - щастя, в цім нещаснім житті; вичитати там про… - людей;

…триста – і луна…

нам триста - і луна
три рази по триста
гомоніли літа
тридцять три рази по триста
відлетіли - нема
ще три рази по триста
і немає кінця
ще по триста три рази
і початку бігма
нам триста новітніх
а скільки було?-
триста три рази по триста
скільки літ відгуло?
повернуться з далека
тільки прийде весна
чорно-білі лелеки
роки – ні
бо звороту нема
і скільки не було б
відлетять в небуття
а було тут багаття
а було тут життя
рілля, пшиниця, небеса
і коровай на рушнику,
як сонце в небі,
кохання й розлука, радість і мука,
зернина й хлібина, сухар й жолудина,
нещасная днина - і щаслива була…
гаєм, триста – луна…

------- ГЛАВА І ------

рядно,
- дванадцять чисниць, і …я народився на рядні,
на початку мого початку - було рядно; і все, що було на початку (мого початку), через що все було і нічого не було, що було – Було; і все, що було, явилося мені на рядні,; не все, звичайно але лише те, що вміщається у мою чарунку, кожен має свою чарунку. свою долю і нікому не збагнути все, окрім Того, хто створив+творить+творитиме Все; нам же дана лише чарунка повна своїх містерій, які ми також не можемо збагнути, збагнути встигаємо лише те, що вони Є.
…як тільки скінчилася седмиця; на восьмий день, згідно звичаю предків, віднесли мене до храму, похрестили і нарекли – той, хто готовий…; пам’ятаю, відаю чи знаю, було це так, чи ще якось інакше, але… я навіть не плакав, коли настоятиль приходу кропив мене, голого-голісенького, холоднючою водою, аж дух захватювало; але я не плакав, чого було плакати, адже надворі був теплесенький липень, найтеп-ліший місяць року в наших краях; мені хотілося вибігти на вулицю, підставити рученята, личко і все тіло радісним промінням сонця, що пахли липовим медом…, але , згідно традиції предків, мене запеленали міцненько і віднесли до дому; і помістили між небом і землею - положили у плетену люльку, підвішану до стелі, до малого сволока, над ліжком батьків – Миколи і Марії; на цю оказію зійшлася вся наша родина, “всі ро-дичі гарбузові”; батькам дали, сякі-такі подарунки, для народженего: крижмо – плахту з домотканого полотна, а ще хліб та оковиту і ще, якась невидима рука, положила біля люльки , веретено, батіг та пензель; - гості і наспівали мені повну колиску пісень; привітавши батьків, честь рожденному віддавши, чарку оковитої випивши та многії літа проспівавши, вийшли на подвір’я;- а на подвір’ї – “Боже ж Ти мій милий!”- ніде яблуку впасти – увесь світ зійшовся, до цієї пори не можу збагнути, як так могло статися, що на тім убогім обійсці, в маленькій хатині помістився всенький Світ.
Сестри мої, час-від-часу, розгойдували люльку, щоб я бува не проспав такої важливої, урочистої події, адже не часто до вас у гості прийде увесь рід людський. Не пам’ятаю котра точно, більшенька чи меншенька, гойднула люлькою добряче а сама вибігла на подвір’я… - і тут сталося неймовірне – я вилетів з колиски як ще не опірене пташеня і приземлився на глиняній долівці встеленій осокою. Можливо тоді я вперше відчув біль, відчув, що прах землі я, і що до землі повернуся, що біль свідчить про те, що людина я, і що життя – це радість, біль і мука – що незбагнути незбагненного, і що на рядні життя, якому не видно кінця-краю, але яке має свій початок і кінець, як нитка з конопляного клоча, є й чисниці ралості, але … зернинки щастя у бур’янах та терниках колючих… Я почав репетувати не своїм голосом, але чомусь мене ніхто не чув… і тут сталося неймовірне – якась невидима сила підняла мене з долівки, і легко перенесла у гніздо-колиску, до пори, до часу.
Враз, у хаті посвітліло. Після такого падіння, здається, мало б потемніти в очах, але все було інакше – мене нічого не боліло, на душі було світло і спокійно, але з передчуттям чогось, чого дотепер не можу висловити словами, з висоти своєї люльки я дивився на диво яке заповнило всю хату: на покутті, на лаві, застеленою рядниною, на такій же, на якій народився і я, дванадцять чисниць сиділо – це були полум’яноликі, райдуго-золото-крилі істоти – неописимої, небесної краси, божественної краси ство-ріння.
Звичайно у нас у хаті, трохи ближче до вікон і лав, стоїть скриня, яка використовується також і як стіл (такі скрині робили колись на Поділлі; скрині були величенькі, височенькі з рівним віком, так що їх використовували як шафу, господині складали туди шати та білизну, а рівна поверхня кришки (віка) слугувала як стіл. Бокові сторони були розмальовані всілякими диво-квітами, а на передній стороні був зображений козак Мамай з вірним своїм коником та з усім тим, що було йому необхідне в його символічнім житті: шабля, люлька*, піка і рушниця, фляга, чарка й паляниця; в руках у нього незвичної форми бандура, сидів він під кущем калини а на калині сокіл пестрокрилий, а над ними красне сонечко, як писанка). Сидіти за такою скринею-столом було не дуже зручно, але значення вона мала не тільки практичне, але й символічне – як престол роду, як скинія сім’ї. Проте, цього разу, Та ж невидима сила змістила її трохи ближче до ліжка батьків, до моєї люльки, так що було видно всіх предсидячих; всі вони урочисто мовчали але від кожної ніби еманувало визнання її послання:
-“я любов твоя й розлука, - печаль і радісь, втіха й мука, народження і смерть…, рушник і нива, ниточка твого життя”, - чулося від першої; прямо на покутті, в центрі сиділа найбільш виразна, найбільш контрастна, вся в білому; одне крило у неї було чорне з пір’їнками червоного, а друге червоне з пір’їнками чорного; певне тому, що не буває в житті тільки чорного, не буває тільки червоного, що в кожнім смутку є краплина втіхи, а в кожній радості є краплина печалі…; в правій руці вона тримала голку а в лівій обичайку з напнутим полотном, на котрому вже був вишитий один хрестик, у дві чисниці – чорну та червону; за головою у неї сіяло аж три німби: золотий, срібний та мідний, у волоссі та крилах проблискували золоті, срібні та мідні прожилки; а на голові, у косах три ружі: що першая ружа жовта, як сонце полуденне, що другая – синя, як місяць північний, а третяя ружа – червона, як кров життя багряна.
О десную і о шую сиділи її посестри. Всі були в білому, пестрокрилі, у кожної на голові був вінок, як корона, як німб…, у кожної в руках було щось таке, що символізувало її послання, призначення…:
-“я, образ – символ твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків… малювати образи, розписувати храми, писати ікона - …, - і тебе навчу, …і малюватимеш поки крутитеметься веретено, і снуватиметься нитка твого життя…”; чулося від другої, друга тримала в правій руці щіточку, а в лівій ікону;
- “я, хата - гніздо твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків…будувати житло ”,- чулося від третьої, третя тримала ключ і гніздо;
-“я рало - труд твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків…обробляти землю”,- чулося від четвертої, четверта тримала чересло і ярмо;
- “я, колесо – рух твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків… робити віз, колісницю …”,- чулося від п’ятої, п’ята тримала заколісник і колесо ;
- “я, жорна – мукá, твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків вирощувати зерно , робити борошно, пекти хліб наш насущний …”,- чулося від шостої, шоста тримала зернину і жорна;
- “я, глечик - сосуд твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків… робити начиння…”,- чулося від сьомої, сьома тримала глечик;
-“я, коровай - весілля твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків… веселитися у день весілля, закладати сім’ю, продовжувати рід”,- чулося від восьмої, восьма тримала гільце і коровай;
-“я, писанка - Великдень твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків… що кожний почат є кінець, а кожний кінець є початок що не хлібом єдиним сита людина, що нема початку і кінця якщо нема Воскресіння …”,- чулося від дев’ятої, дев’ята тримала писак іписанку ;
- “я, кермо й вітрила, щит твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків…плавати й літати…, але й оборонятися і воювати ”,- чулося від десятої, десята тримала піку і щит;
- “я кобза - пісня твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків… співати робити музичні інструменти, грати…”,- чулося від одинадцятої, одинадцята тримала кобзу;
- “я буквар, абетка - мудрість твого життя, - та, що навчила твоїх батьків, дідів, предків…писати, читати, робити книги , вчитися…”,- чулося від дванадцятої, дванадцята тримала книгу;
А над ними – “О!- Боже праведний! ”- чисниця Вічна –
три чисниці – три янголи, втілення всіх що були з нею, втілення Всього… всі в білому, золотокрилі, з пишними вінками на голові…
один нитку снував, другий нитку намотував на веретено, третій нитку в клубочок мотав:
-“Я - Початок і Кінець - Те, що снує ниточку долі Всього, твоєї долі, ”.
…на початку (мого початку) було рядно і все, що було на початку початку, через що все було і нічого не було, що було – було, а мені все явилося на полотні – рядні; я народився на рядні.

------- ГЛАВА ІІ -------

інкогніто гіппократус
невідомий гіпократ*
…гіпократ народився не тут; сільський лікар

*(…текст другої глави був викарбований такими складними письменами, що, окрім назви й епіграфу, прочитати його, поки що, не вдалося)