Колись, на початку села росло три велетенських дуби, як у казці. Але все, все минає – залишився лише один. Та не час і не якась лиха година положила тих велетнів, але якась ненаситна людська, таки, рука. Тепер росте лише один. Хто знає скільки літ йому, хто зна яка зима чекає його. Ще могутній, ще міцний. Очевидно не ровесник селу, адже про село вже нині згадують триста перший раз. Та то лише про першу писемну згадку, власне кажучи, із записів, із друкованого слова яке було надруковане десь аж вкінці 18-го століття, дізнаємося, що десь тут, в темному лісі, тодішні підприємливі пани вирішили налагодити виробництво поташу, але поселення там, напевне були і раніше, про що свідчать знахідки знарадь праці. А от найновіша знахідка: закаменіла костомаха мамонта. Ну якщо не мамонта, то явно не свійської тварини. Одним словом є що досліджувати на ниві археології, а що говорити про душу?
Отже, колись, три століття тому, виникло на Поділлі в Україні, новодобе поселення, котре стали називати за промислом - Поташня. Знаходиться вона набагато дальше від обласного центру аніж Барбізон від Парижа. Тай добратися до неї, навіть зараз, мабуть не лекше, чим було з Парижу до Барбізона, ще в половині 19-го століття. Всі дотеперішні керівники району і села, так і неспромоглися на те щоб зробити до села добру сучасну дорогу. Тому коли ви вирішите все-таки відвідати ту Поташню, майте на увазі, що навіть в дощ і слякоть, ви можете спокійно доїхати до того дивного села по твердій, кам’яній бруківці, яку тут називають соша. А якщо, про своє бажання, відвідати той оазис, Ви повідомите по телефоні, (сигнал там Є, інколи з перебоями, як все в житті), то за вами виїдуть навіть до району, або ж до області і навіть до столиці, але... але Поташню треба любити, ... за неї Господа молить. Бодай поважати незважаючи, на всі незручності. Зрозуміло, що не можливо не побачити районний смітник, який вже майже виліз на дорогу до села... занедбані будівлі в селі, що чорніють вирваними вікнами...біля храму, але, слава Богу вже не в церкві. А були ж часи коли занедбані були храми. Отже, коли незважаючи на все, ви опинетися в тому благодатному краї, в тій, як каже Валерій Фалілєєв, маленькій Швейцарії, ви обов’язково відчуєте його красу. Проте, небуду зараз описувати чудовий клімат в тім краю, тому що то від Природи, а мова наразі про людей, про духовний клімат. Поташня не прославилася своїми „шаманами”, „фюрерами”, „отцями народів” чи „нострадаму-сами” хоча, звичайно, все це було і там, тому що в кожній людині сидить і біс і ангел, але... у великій мірі все залежить і від обставин і від можливостей. Споконвіку, особливо в українському селі, тих можливостей було дуже мало, маю на увазі можливостей розвитку. І якщо колись, село мало свою культуру, властиво було підму-рівком культури нації, народу то в сучасному глобалізованому світі воно втратило цю властивість. І якщо сучасному селу ненадавати належного вигляду то воно перетвориться у смітник. В той же час мова не йде про те, щоб село перетворити у законсервований музей, йдеться про те, щоб кожний член суспільства почував себе гідно і тілесно і духовно, незалежно від того де він живе, в селі чи в місті. Поташня не прославилася і новими медіальними суперстарами..., однак і Поташні, саме Поташні, судилося стати, бодай на мить, епіцентром духовної культури краю.