(частина з книги ЧАРУНКА , легенда на тему: Поташня – чарунка Поділля)
чарунка
чарунка містерій

передмова
(…давно? )
…давно це було, давно…; коли ще звіри говорили, як люди; коли ще макітри робили з глини, як першу людину; хліб пекли в печі, як в горнилі чистилища; жар і попіл згортали коцюбою, а паляниці саджали на черінь на дерев’яній лопаті; казани й горшки витягували з печі рогачами та ковінькою, кукурудзу не називали кіндерицею; суниці та полуниці приносили з лісу на силянці; сковороду називали чарою, а всілякі віщування та гадання на бриндушах, що ще перед тим називалися чарами – забулися…

інтродукція
…мабуть то був сон, чи може мара яка?- ото приверзеться таке, що й не знаєш ява то була чи нава, чи правду, бува, народ каже :”дурне спало – дурне снило”; тож, так, ніби я сплю і сниться мені сон: ніби я повернувся з якоїсь експедиції, з подорожі, не знаю в минуле чи в майбутнє?- з мандрівки в поза час;
так, ніби в руках у мене якась книга, точніше кажучи, залишки якихось записів; так ніби знайшов я її в тому далекому і близькому краю, в поза часі; – пам’ятаю,
так, ніби …біля храму, точніше кажучи біля залишків, напевне, культової споруди, котру хоч ніхто і не валив, але котра без людей також не живе, стояв камінь; мабуть на тому місці колись, ще раніше, стояв інший храм, можливо саме там був його вівтар; а ще давніше там було капище (подільських друїдів); якраз з його серця виростав кущ калини, все навколо ніби нашіптувало: “… скарб”- карб-ка-а-!…; і …
все було як у казці-пісні …чарівна ніч, яка місячна, зоряна, ясная… і у срібному сяйві - шукач скарбу…
в корінні калини була якась яйцеподібна довбанку, а в ній щось замотане у звичайне сільське рядно – книга - там була книга, точніше кажучи, це були якісь клаптики паперу, дощечки-пластинки з невідомого матеріалу з ледь помітними, дивними письменами, зв’язаними на гребені конопляним, навощеним мотузочком; пригледівшись добряче, співставивши різні існуючі і вже забуті абетки-азбуки, на одній із них можна було прочитати: - чарунка -;
потім, ще на одній дощечці був виритий незрозумілий текст, щось як епіграф: “ гіпо-крат-народ-ивс-я/не/тут – інкогніто-гіпократус”;
ще на одному листочку був написаний текст, щось подібне до вірша, певне то була присвята з нагоди трьохсотріччя, напевне першої літературної згадки про винекнення поселення; (але із шматочків інформації, яку можна було там вичитати, важко було зрозуміти коли саме то поселення з’явилося на мапі історії, важко було встановити історичну правду, тому що історія, як відомо, - брехня переможців, тож, хто владарював – той і записував, як хотів, так і записував. Випадкові знахідки селян і юних натуралістів ( наприклад, крем’яні сокири тощо) свідчили про те, що поселення в тому місці були набагато раніше аніж коли про це надумали записати нові хазії; чого варта лише назва ставочка що майже в середині села – Самара, щось ще шумерське віє від тієї назви.
Тому очевидно, одного разу, якомусь тубільцеві прийшла в голову думка скласти до купи тесери мозаїки, залишки черепків історії предків, і започаткувати нову сторінку в історії села, в долі селян);
решта пластинок були всіяні суцільним текстом; очевидно це був якийсь літопис, якась хроніка, манускрипт якогось життя…, але ніякої номерації, розділових знаків, хоч на деяких листках все поле було декороване всілякими значками, титлами, закарлючками, крапками і рисочками, та важко було зрозуміти їхнє призначення;
…окрім графіті, записів на тих дивних, можливо космічного походження, пластинках, на бересті, на деряв’яних дощечках, були там і записи вже надруковані на папері, валялися ще і якісь маленькі, як печиво, дискети, і, як пряники, диски, можливо то був наймодерніший спосіб запису інформації, але практично нічого не збереглося;
(мабуть не раз, шукачі пригод, золота, “каменю мудрості” і “елексіру вічної молодості”, авантюристи і волоцюги, алхіміки і метафізики чи просто бідні пастирі заблукавши у ті “забуті Богом і людьми” краї, неодмінно намагалися знайти той скарб, щоб розбагатіти, щоб…здається, вже не раз рилися в скриньці, перекидали пластинки з письменами, але не знайшовши ніяких дорогоцінних металів, ані рецепту як їх робити, так нічого не второпавши, розчарувавшись з такої знахідки, покидали її і забиралися “восвоясі”… (вони не шукали там культури, вони шукали там користі)…
- тож, просипаюсь…, так, ніби, а у руках у мене якась книга, залишки якихось манускриптів, порваних, як долі тих, про кого в них писалося… точніше кажучи, в руках у мене рядно, шматочки звичайного сілького, домотканного рядна у кожному квадратику якого, у кожній клітиночці – доля людини, і я намагаюся скласти їх до купи, намагаюся прочитати ті письмена… - ті долі.
Логічного, формального зв’язку, в тих записах, годі було шукати. Там не було однозначних рецептів щастя, там були рецепти його, щастя, складових – повідки про звичайне життя, звичайних людей ( а в контексті, між іншим, можна було знайти і поради, наприклад, як пекти хліб, гнати оковиту, варити пиво чи робити колесо); де-неде між словами був проміжок, або ж з’являлася велика літера, причому, необов’яз-ково на початку слова; тому важко було зрозуміти де текст починається, а де закінчується?- де початок іншого тексту; але навіть з огляду на стан збереження було видно, що це не один роман і не від одного автора, що писався він століттями, не одним долеписцем, не про одну долю і писався не лише стилом – кровію писався…
Впадало в очі слово -ЧАРУНКА- воно було написане малесенькими буквами але на окремому листку, тобто дощечці-пластинці, ще й прикрашене різноманітними орнаментами, тому можна було здогадатися, що це назва містерій; то були містерії -чарунка містерій-, але не підручник для шаманів, жреців, служителів культу – то були великі містерії життя маленьких людей, і лише шукач найсуттєвішого, міг знайти у тих письменах найцінніший скарб – мить щастя;
тож… як би там не було, а було це давно, давно це було… із текстів, що найкраще збереглися можна було вичитати, що колись там було село… а було це давно, давно … тут закарбовувалися долі тубільців, чи тих, кого доля занесла шукати свій скарб…- там;
із клаптиків паперу можна було зрозуміти, що за часів друкованої продукції відомості про те дивне поселення зберігалися під кодовим знаком “а”, а згодом ”р” в регіоні “е”, і вже лише найпронирливіші шампольйонці могли здогадуватися, що колись, напевне, то латинське “р” по міцевому означало “П”, а “е” означало “Є”і що жили колись тут люди, і що мали свою культуру, і що згинули, як мамонти, які там також, судячи по викопуваних костомахах, колись були,
(звичайно, напевне, зрозуміло й не грамотному, що дані про мешканців, координати поселення,
і , а особливо, родючі землі, і сяке-таке майно (про те, що не розікрали після попередніх режимів) були десь – “там”, але не тут – чітко записані, зареєстровані, підраховані, підтасовані…, але де?- повсякденні турботи про хліб насущний, не можливість впливати на суттєве, очевидно, недавали можливосці місцевим жителям над цим задумуватися…) ;
так от, колись там було село…точніше кажучи, спочатку там був ліс, потім поселення, хутір, село, а потім…
і …коли дослідники (шукачі екзотики) інопланетяни… заблукавши, потрапляли (у сні чи на яву?)- в ті місця – там вже був суцільний ліс – джунглі;
… в дебрях ще виднілися залишки якоїсь споруди, напевне культової (парафіяни, мабудь, так з’ясовували кому, якій конфесії вона належить, що тепер вона належала природі, разом з останками тубільців). Але жодних слідів погрому, вандалізму чи якоїсь наглої природньої катастрофи не було видно: на вулицях (тепер це вже були не вулиці, а ледь проходимі зарослі) не валялися трупи ревуліціонерів і псів, чи падлих голодною смерттю селян, як це бувало раніше (як колись загинув хутір їхніх предків, що був не далеко в яру, як, бувало, і в самому селі ходила голодна смерть від чужоземних і туземних ворогів); хати, хатки - обійсця не були порозвалювані, вони ніби повсихалися, як гриби без дощу, без своїх господарів … на цвинтарях, а було їй кілька, в тих містях де найбільше росло барвінку, ледь виднілися горбики могил і дубові обломки, мабудь хрестів, напевне там жили колись християни, (і до-християни) але які?- важко було встановити; по всьому було видно, що загибель насувалася поступово, спочатку, напевне, загинула культура…
з трьох боків можна було заїхати чи зайти в село, але ніде не можна було побачити, бодай його назву; дорога з мішаного лісу майже незамітно переходила знову ж таки у ліс, але вже горіховий (де-не-де були ще й інші плодові дерева), в котрому можна було побачити залишки хатів, шопів і притул… складалося таке враження, що все це знаходилосяся у стані перманентної розбудови, всі обійсця були закидані й засмічені…(рідко котре було упорядковане); по (середньовічній) бруківці-соші подорожній міг дістатися до центру (села) тобто безіменного населенного пункту; центр села не був суцільним, розміщувався в трьох місцях: трохи на північний-захід від географічного осереддя красувалася (колись) мурована церква, трохи на південь – знаходилася сільська школа, ну а в самому центрі, “бермутському трикутнику”, як, кажуть, називали його місцеві жителі, особливо жінки, після того як там відкрили три корчми під кодовою назвою “бар”, розміщувалася сільська рада; ще якась фірма, що хазіювала якийсь час на землях бувших колгоспників, під романтично-місцевою назвою “Гор-біна”, ( мабудь із середини слова випала буква”о”, можливо то мала бути “горобина”, можливо так вони хотіли перекласти назву північної “рябіни” на тутешні землі, але тепер марно було зрозуміти етимологію слова: чи воно від “город-у”, чи від “горобця”, чи від “гор-я”?- поряд стояв (бувший) клуб, з котрого, вечорами, ще здається, ревіла чужоземна попса; перед ним ще стояли залишки якогось ідола, вже неіснуйочої держави; біля головної вулиці, між клубом і школою стояв пам’ятник загиблим, у другій світовій війні, односельчанам , монумент був досить занедбаний і обшарпаний, очевидно ще до тотальної руйнації, зрозуміло - нема грошей - нема культури; ще трохи далі, вже біля школи, в зарослях горіхів, стояв ще більш занедбаний обеліск, офіційно це називалося: “першому комсомольцю”, що загинув в роки колективізації;
сам шкільний ареал був досить солідний: на площі в декілька гектарів розміщувалося п’ять будівель, різної величини і, явно різного періоду забудівлі; найбільша і найновіша будівля, очевидно була діючою до недавнього часу… будинок у плані нагадував, здається, слов’янську бувку “г”; нічого цікавого, з точки зору архітектурної, він не являв – звичайна коробка із чотирисхилою стріхою; стіни були вимуровані із червоної, випаленої цегли без подальшої штукатурки; був двохповер-ховий, з багатьма приміщеннями-класами; із світлими, може аж занадто великими, вікнами; до “парадного” входу треба було піднятися по сходах (приблизно на висоту дев’яносто см.), але учні, мабудь заходили “чорним” входом, тому що якраз на затилку знаходилася вилика площадка на якій можна було зібрати велику кількість людей; перед цим будинком, ліворуч, стояв ще один, очевидно також будинок школи, одноповерховий, у вигляді букви “п”, так само з покатими стріхами, мабудь його проектували, також, такі ж архітектори, прихильники “барак-о-вого” стилю, хоч побудований він був очевидно не дуже давно, зберігся погано;
але праворуч, на високому помості, із ганком, з двома колонами, стояв, явно панський дім: здається від нього віяло таємницею віків; по всьому було видно, що це, напевне, найдавніша будівля в тім селі, що збереглася до недавнього часу; такі будинки, у стилі хуторянського ампіру будувала собі місцева шляхта, здається, на початку дев’ятнадцятого століття; широкі муровані із випаленої цегли та різного каміння стіни, стояли на міцному кам’яному підмурівку; під всією будівлею були досить високі просторі підвали, на яких стояли високі стіни першого поверху, а на них, під двосхилою стріхою розміщувався другий поверх; проект будівлі був класично простий, ясний і зручний: в плані чотирикутник, майже квадрат ( приблизно двадцять на двадцять п’ять метрів); на першому поверсі: чималий коридор, чотири, досить великі і одна менша, кімнати; на другому поверсі: коридор, і ще дві великі й одна менша кімнати; дві кімнати із східного боку були з’єднані широким, в давнину, можливо, аркоподібним проходом, колись, там, напевне, відбувалися місцеві бали; а згодом… згодом, про що свідчать залишки манускриптів, ще до недавнього часу там можна було побачити дерев’яну парту – пам’ятник освіті, це свідчить про те, що там була школа; приблизно у першій четверті двадцятого століття, коли всю Європу трясла чергова лихоманка революцій і війн, місцеві жителі також вирішили взяти владу в свої руки – вигнали панів, майно їхнє приватизували, так, що й сліду його не залишилося, але будинок не зруйнували, цікаво що і церкву тоді також не зруйнували, як то робили у сусідніх селах; а згодом зробили, в тих хоромах ( не в церкві, у панському домі), школу; більше піввіку ходили туди учні – за грамотою; але згодом, ніщо не вічне, та не цунамі, не соціальні катаклізми доконали той храм просвіти – підприємці (нові), вражені цивилізаційними хворобами нігілізму і негайного зиску;
із залишків на клаптиках паперів, можна було зрозуміти, що там , в будинку, в давнину, місцевої шляхти, потім бувшої школи… згодом…, були намагання , окремими людьми, зробити музей культури та історії села… але чим це закінчилося?- …