Поташня, як і багато сіл в Україні, багата родючими землями, але господарскі та економічні успіхи селян залежали не тільки від природній умов але і від багатьох обставин і причин, тому були різні. Проте, тут завжди лунала пісня (принаймні, так було до кінця 20-го століття).
А влітку 2004 р. в Поташні відбулося свято культури, яке перетворило Поташню, в осередок культури, бодай на мить, бодай на часиночку, в куточок краси, в гармонію тіла і душі. Село стало епіцентром культурної події, якої, здається, там чекали 300 років. Якраз з нагоди трьохсотої річниці першої писемної згадки про це село, тут було здійснено проект “ПОТАШНЯ – РЯДНО ТАЇНИ” /автор і куратор проекту – Прокіп Колісник, головний меценат проекту - ВАТ “Явір-Агросервіс”, Голова правління Валерій Фалілєєв/.
В рамках проекту в селі було проведено Мистецький пленер, літературно-мистецьку зустріч, 22 серпня 2004 року відкрито МУЗЕЙ КУЛЬТУРИ СЕЛА, ГАЛЕРЕЮ ПРОКОПА КОЛІСНИКА, , виставку творів учасників пленеру, концерт народної творчості, гостину з короваєм…
Напередодні свята село відвідав навіть губернатор (тодішній голова облдержадміністрації Григорій Калетник), а на саме свято прибула вся культурна і адміністративна еліта регіону.
До цієї події були виготовлені, освячені і розміщені, у відповідних місцях, символи села - герб і прапор, (автор символів Прокіп Колісник) упорядкована навколишня територія, підремонтована дорога і все село прибране до свята.
Група митців( живописці Левко Воєдило, Лесь Соловей з Києва, Ігор Юр”Єв з Чернівців, Прокіп Колісник з Пряшева (Словаччина) родом з Поташні, скульптор Іван Салевич з Чернівців, різьбяр Валерій Бондар з Поташні) на протязі двох тижнів творила свої твори в Поташні, надихаючись неповторною красою цього краю.
На передодні вернісажу відповідно до проекту, на подвір’ї садиби Колісник Марії Матвіївни була проведена неформальна літературно-мистецька зустріч з митця-ми, із поетичним словом… в якій прийняли участь вище названі художники, Голова правління ВАТ “Явір-Агросервіс” з дружиною, культурна еліта села, а також письмен-ник Мирослав Лазарук, поетеса Світлана Зіновська, поетеса Галина Матвіїшин, філолог Юрій Якимчук, редактор газети “Зеркало недели” Всеволод Ільїн, та інші…
Експозицію Музею та Галереї розмістили у відремонтованому приміщення “старої школи”. Будинок, свого часу, був панським палацом, побудований ще в кінці 18-го століття (приблизно 1766р.) у вишуканому класистичному стилі, після двадцятих років 20-го століття використовувався за різним призначенням, довгий час там була розміщена школа, але на прикінці 20-го століття, після того як в селі було побудовано приміщення нової школи, і коли відношення до культури стало надто залишковим, будинок “старої школи” було занедбано, і доля його була сумна (як до речі, багатьох таких споруд які нищаться і валяться без порядного господаря…) але в даному випадку, як світлий приклад - знайшлись люди які підтримали не тільки ідею відремонтування будинку, але ідею відродження культури, створення осередку культури і освіти.
Тепер, багаточисельні екскурсії школярів і всіх бажаючих там проводяться постійно.
В глибині душі я свято вірив, що Свято культури, мистецьку акцію високого гатунку треба і можна проводити навіть у найвіддаленіших куточках землі, бо ж у кож-ному середовищі, в кожному селі має бути осередок культури, тому, що громада без культури - це стадо, людина без культури – дика тварина,паразит, байстрюк духовний. На мою думку, в таких заходах, мали б і могли б приймати участь митці, майстри слова, кольору, звуку, і не тільки, так звані, “народні”- самодіяльні, та ще під тиском набундюченого “начальства”, як це часто буває на периферії, але й професіонали в прямому значенні цього слова, тому що не може бути митця без народу як і народу без творців, і ще до того, такі пленери, зустрічі мали б бути міжнародні і проводитись скрізь, де ще прагнуть культури.
Пару слів щодо концепції самого музею. Перш за все хочу треба сказати що вона інакша, інакша чим концепція вже існуючих аналогічних інституцій (в Україні).
Сьогодні вже немає нічого дивного в тому, що предмети старовини, особливо предмети побуту, можна побачити в контексті сучасного інтер’єру і екстер’єру, частіше всього це буває в шинку чи ресторані, є також і музеї, де такі предмети експонують і зберігають відповідно музейній теорії, але, знову ж таки – як предмети побуту, як колишні знаряддя праці… я ж пропоную показувати всю ту старожитність, перш за все як образотворчу культуру, культуру села. Тому музей і називається: МУЗЕЙ КУЛЬТУРИ СЕЛА, тобто, не лише “краєзнавчий…”, не лише “історії…” тобто – і історії і краєзнавства і археології… але головним чином – образотворчої культури. До того ж, така концепція дає можливість робити в Музеї , наприклад, виставки експонатів культури іншого села, іншого краю, регіону Землі, особливо це важливо в період експансивної глобалізації – тобто важливо з повагою ставитися до культури інших народів, але не втратити свою.
Все, що людина зробила своїми руками, все, з чим жила людина села, без чого не могла жити… все це ми намагалися показати як зразки образотворчої – духовної культури. Здається мені, що розглядаючи народну культуру під таким кутом зору, ми можемо побачити в ній те, що є надчасове, те, що являється ядром культури загалом. До того ж, я пропоную і на історію подивитися саме через культуру, а не навпаки, як це було дотепер.
Тож відвідавши наш Музей глядач не знайде там звичної “наукової експозиції”,
все там “не на своєму місті”, в сенсі археологічному, історичному чи класо-вому… в тойже час, все там на свому місці, в сенсі образотворчому, духовному… Все там літає, і все там міцно стоїть на грунті, на рядні…; ніякої бутафорії, жодного маникена. До речі, немає нічого поганого в тому, коли “все розкладено по полицях”, мабуть це один із аспектів науки, однак, в контексті нашої історії та “наука” була, дуже часто, тендеційною і бутафоричною, тим більше в переферійних музеях. Тому, не заперечуючи науковий підхід апріорі, в історії, краєзнавстві, мистецтві… ми акцентуємо, передовсім, на образотворчість, як прояв духовного. Тим більше, якщо Музей розглядати як осередок освіти. Для глядача, для учня, звичайно, може бути цікавим, де і коли був зроблений той чи інший предмет, але набагато головнішим, як на мене, є те, як?- який?- для чого?- з якою метою…був зроблений той чи інший предмет. Якщо предмети образотворчого мистецва, якими були, наприклад ікони чи предмети культу ми називаємо творами мистецтва, то предмети побуту і знаряддя праці тощо, здаються нам лише старожитностями, або ж старим реманентом, вже не придатним для праці…воно і зрозуміло, адже головною задачею так званих прикладних предметів була і є їх “прикладність” утилітарність (чи “не прикладність”), проте, якщо на всі ці речі подивитися з погляду мистецького, то ми побачимо, що вони мають свою архітектоніку, свою красу…тобто, являються проявом культури, і справа не лише в тому яку ціннність вони являють з точки зору матеріальної, але яку духовну вартість вони мали - мають і для сучасника.